Глава 2

– Ну ось, тепер я готовий показати вам ваш маєток, – промовив Борис, примружившись, немовби бачив щось, чого не варто було бачити їй.
– Чудово, – відповіла Лана, вдихаючи запах старого дерева, часу й сонця, що вже ховалося за дахом. Перед нею стояв будинок, який невдовзі мав стати її власністю. Але вже від першого погляду було зрозуміло: це не просто будинок – він дихав минулим.
– Мене найперше цікавить: хто покупець? – мовила Лана, намагаючись уловити в голосі адвоката бодай натяк.

Борис відчинив хвіртку і жестом запросив її пройти.
– Проходьте, пані Лано. А я розкажу трохи про цей дім…

Вона підняла брови, але ввічливо кивнула й ступила на подвір’я. Хм… знайомий прийом.. Коли не хочуть відповідати прямо – починають «розповідати трохи про дім».  Цікаво.

– Будинок старовинний, – почав Борис, крокуючи поруч. – Колись належав вашій далекій родичці. Вона жила тут самотньо. Зберегла все, як було. Меблі, книги… навіть грамофон у вітальні.

Лана слухала, ловлячи кожне слово, й зацікавлено поглядала на адвоката, водночас дослухаючись до шурхоту листя під ногами. Борис говорив швидко, але виважено. Слова здавалися правильними, однак щось у його тоні тривожило – ніби він щось приховував або прагнув заплутати її в деталях. Лана посміхнулася, намагаючись розгадати його задум.

Стежка до ґанку була вузькою, обсаджена старими кленами й кущами, що, здавалося, поглинали світло. Хоч день і був ясний, тут панував напівморок. Листопад щойно розкривав свої долоні – багряно-жовте листя зривалося з кленів і повільно кружляло в повітрі, лягаючи на землю з м’яким шурхотом, що нагадував зітхання старого дому.  

Вони зупинилися біля ґанку. Вітер зрушив гілки, і на мить Лані здалося, що хтось дивиться з вицвілих шибок дому. Вона спробувала пригадати обличчя тітки Ірени, та спогади були нечіткими – тільки відчуття безпеки й спокою, запах жасмину, дитячий сміх і тихий майже примарний жіночий голос з минулого: «Цей дім колись був моїм, тепер він твій. Бережи його, як я берегла. І пам’ятай про умову…»

Лана здригнулася, коли Борис нахилився, щоб підняти її валізу, але швидко опанувала себе.

– Ну що, дивимось? – запитала, намагаючись приховати хвилювання.

Борис кивнув. Вони сходами піднялися на ґанок. Борис відчинив масивні дубові двері – й прохолодне повітря старого дому ковзнуло по шкірі. За порогом розташовувався скромний передпокій, а далі відкривалася простора зала, залита м’яким світлом і наповнена тишею старого дому. Пилові спіралі плавали в променях світла, а кожен крок лунав, немов відлуння з глибини часу.

– Хочу показати вам усе, поки не приїхав покупець, – тихо промовив Борис. – Можливо, тоді ви зрозумієте, чому цей дім не відпускає тих, хто переступає його поріг. Він сам обирає, кого впустити, і вже не відпускає тих, кого покликав. Тоді ви відчуєте, чому просто продати цей будинок зовсім не так уже й просто.

Лана кивнула, відчуваючи легку тривогу й водночас цікавість. Дім здавався живим, ніби очікував від неї чогось, чого вона ще не могла збагнути.

Лана обережно ступала по рипучому паркету за адвокатом. Довкола стояла гомінка тиша – дивна, напружена, така, ніби дім прислухався до її кроків.

На комоді в спальні Лана помітила пожовклу фотографію в срібній рамці з витонченим гравіюванням – себе маленьку поруч з тіткою Іреною. На обличчях сяяли усмішки, а за спинами – сонце і… чиясь ледь помітна розмита тінь у кутку кадру. Серце здригнулося. Вона довго не могла відвести погляду від знімка, наче рамка, холодна і блискуча, утримувала в собі якусь тиху магію минулого.

Адвокат відкрив двері до сусідньої кімнати й відступив назад. Лана зупинилася на порозі. Запах старих книжок і воску дмухнув в обличчя, а потім повіяло холодом, мов з підвалу.
– Цікаво… – прошепотіла вона. – Таке враження, ніби будинок чекав саме мене.

Борис підійшов ближче, зупинившись у півтіні.
– Можливо, так і є, – відповів спокійно. – Деякі спадки не обирають власників. Вони – просто самі повертаються додому.

Лана здивовано глянула на адвоката. Його погляд на мить зблиснув – миттєвий вогник неспокою, щось між непевністю й тривогою – і він поспішно відвів очі.

У тиші щось зрушилося. За вікном промайнула темна тінь – нечітка, але виразно людська. Вітер повів фіранку, і на мить здалося, що сам дім завмер, прислухаючись.

Раптом скрипнули вхідні двері. Звук гучною хвилею розлився кімнатою, розкочуючись по старих стінах. Борис напружено обернувся. Лана відчула, як невидимий потік тисне на груди. Серце збилось у ритмі. Вона обернулася й завмерла, до хрускоту стискаючи зап’ястя. І тоді, у світлі, що падало з коридору, на порозі з’явився ВІН. Високий, у темному пальті, з поглядом, у якому зливалися холод і спокій, таємнича сила і невблаганна впевненість. Здавалося, будинок видихнув – і вперше за весь час усередині стало по-справжньому тихо.

– А ось і власник… точніше, покупець, – озвався Борис з легкою, майже штучною посмішкою. Він обернувся до Лани, а його погляд ковзнув далі – до чоловіка в темному пальті, що стояв у тіні. – Я вас познайомлю – й поїду. А ви обговорите всі умови угоди спокійно, без поспіху… наодинці. Завтра, якщо все влаштує, зустрінемось у нотаріуса.

Чоловік мовчав. Лише дивився. Його погляд був тихим і водночас хижим – таким, що стискає серце і змушує прислухатися до власного подиху. Лана відчула, як по спині прокотився холод, але вперто тримала його погляд, не опускаючи очей. Вона впізнала його відразу – той самий відвідувач кав’ярні, якого випадково облила кавою. Його губи ледве зігнулися в тіні посмішки, але тепер вона здавалася загадковою й непроникною. І все ж у його очах Лана прочитала одне: «Ти не підеш так просто». Тоді він усміхнувся. А тепер – ні.