Глава 1

Літак приземлився годину тому, але Лана й досі відчувала легкий тиск у вухах, ніби небо не хотіло її відпускати. Тепер, сидячи в таксі, що петляло вузькими вуличками передмістя, вона дивилася у вікно, не впізнаючи геть нічого навколо.

Минуло понад двадцять років відтоді, як Лана востаннє ступала цією бруківкою, тримаючись за руку мами. 

Туманні обриси спогадів, немов примари, ширяли над містом, що пахло дитинством – солодко-п’янким і водночас невловимо далеким. З глибин пам’яті виринали лише фрагменти: старий дерев’яний паркан, дитячий сміх, тихий голос тітки та фото, на якому вона, п’ятирічна на тлі будинку, що тоді здавався їй справжнім зловісним велетнем. І чорна кішка, яка завжди, мов тінь, з’являлася поруч, коли вони з мамою гостювали у далекої маминої родички – тітки Ірени. Травниці й знахарки, чия слава тягнулася далеко за межі міста. Пліткували про її надзвичайні здібності та приховану магію. А вона лише посміхалася, ніби знала щось, недоступне для чужих очей. 

На сидінні поруч лежав конверт. Лист адвоката, перечитаний уже втретє:

«Шановна пані Лано Верес, згідно з останньою волею Ірени Звіробій, ви є єдиною спадкоємицею її нерухомості, розташованої за адресою…»

– Єдина спадкоємиця, – пробурмотіла Лана, зітхаючи. – Єдина дурепа, якій дісталася та раритетна розвалюха.

Вона працювала у відомій турагенції в Іспанії, звикла до моря, блиску офісів і бронювань п’ятизіркових готелів. Її життя було добре організоване – аж до тієї миті, коли все раптово змінилося. Новина звалилася, як сніг на голову: спадщина.

План був простим – приїхати, підписати документи, продати старий маєток і якнайшвидше повернутися додому. Тільки от де знайти покупця на цю розвалюху посеред лісу? Доведеться віддати за безцінь. Та, зрештою, справа не в грошах – час цінніший.

Лана пригадала розмову в кабінеті свого адвоката Рафаеля Торреса й іронічно посміхнулася. Він детально пояснив їй умови набуття спадщини. 

Уже на прощання, злегка знизивши голос, додав:
– Є одна деталь, сеньйорино. У заповіті зазначено додаткову умову.

Він якусь мить помовчав та зрештою стримано мовив:
– Щоб отримати право власності, вам доведеться провести в будинку, три ночі поспіль. Самій. Без гостей.

Лана посміхнулася – спершу недовірливо, потім з цікавістю.
– Жартуєте?

Адвокат не відповів. Лише посунув до неї конверт з печаткою й холодним тоном зазначив:
– Краще прочитайте це самі.

Лист був від адвоката покійної власниці, у якому йшлося про умову: для отримання спадщини, їй слід провести в будинку три ночі поспіль. Разом з листом додавалася фотографія будинку. Одна-єдина.

На знімку чітко видно дерев’яний фасад з масивних брусів з витонченим художнім різьбленням. Кожна балка, як мистецький витвір: у кожному візерунку відчувалася рука майстра минулого століття.
Та невблаганний час залишив свої сліди: деякі бруси потемніли, потріскалися, а ґанок ледь похилився. Віконниці давно не бачили фарби – стара відлущилася, відкривши сіре, втомлене дерево. У цьому було щось гірко-красиве:  будинок немовби дихав спогадами, самотністю, порожнечею й забуттям. Колись розкішний маєток тепер занепав.

Лана ще певний час уважно розглядала фото. Позаду будинку виднівся сад. Він, як і кущі троянд навпроти, здавався диким і зарослим, а тіні між брусами на фоні осінньої вечірньої сірості створювали ауру таємничості. Незрозуміле відчуття, що фото зроблене немов навмисне в похмурий день, не покидало. Кожна деталь різьблення дивним чином магнетично притягувала погляд, ніби будинок сам розповідав свою історію через те невдале фото.

Вона зітхнула, серце стиснулося, а холодок пробіг спиною – захоплення змішалося з легкою тривогою. Віконниці, похилий ґанок, скрипучі двері на фотографії здавалися живими, немов ось-ось можуть відкритися й запросити її всередину. Лана відчула легкий тремор.

– Це все формально, – пояснив адвокат. – Далі вже самі обставини покажуть, наскільки легким буде цей продаж. Але, зі слів адвоката покійниці, місце привабливе. Тож покупець точно знайдеться. Питання лише ціни та часу.

– Формально, значить? Тоді навіщо ця умова? – Лана нахмурилася. – Можливо, це справді формальність… а може, якийсь задум тітки Ірени. Вона завжди була дивакувата й непередбачувана. Побачимо.

Таксі все ще петляло вузькими вуличками міста. Лана машинально провела рукою по краю сидіння й намацала конверт. Злегка торкнулася пальцями цупкого паперу, збираючи думки докупи. Напруга від спогадів поступово розсіювалася, залишаючи тільки легке тремтіння всередині.

Вона підняла голову, акуратно поклала конверт до сумочки й подумки ще раз пригадала фотографію будинку – похилий ґанок, темні віконниці, різьблені бруси, дикий сад навколо. Гірше, ніж могла собі уявити. Двадцять з лишком років тому він був зовсім інакшим. Та, зрештою, з того моменту минула ціла вічність.

Погляд мимоволі потягнувся за вікно на осінній міський пейзаж.
– Скільки ще до вулиці Грушевського, двадцять п’ять? – спитала Лана таксиста, намагаючись переключитися з думок про будинок, на дорогу, що наближала її до нового, непростого завдання.

– Хвилин двадцять, якщо без заторів.
– Тоді каву – ніяк?
– Якщо швидко, можемо зупинитись біля «Кав’ярні на розі».