Різкий поворот ?

Конклав почався близько сьомої вечора. Малих і Стасю Антоніна забрала до гостьового будинку поруч з основним, пояснивши це тим, що буде незручно кудись їхати, та й невідомо, коли закінчиться засідання.

Мама дуже нервувала. Вона не хотіла надовго залишати Макса.

Конклав цього разу вийшов на новий рівень — навіть телевізор увімкнули.

Ми з Лерою ще намагалися жартувати. Але коли Віка ввімкнула екран, і там з’явилися фото — мені вже було не до сміху.

— Отож, з того, що нам вдалося дізнатися: родина Вересів складається з Вереса Данила Михайловича, 54 роки, та його дружини — Верес Інни Ростиславівни, 52 роки.

На екрані з’явилися двоє: брюнет із вовчим поглядом і бородою та його дружина — тендітна світловолоса жінка.

— Звичайні адвокати. Нічого особливого, — продовжила Віка. — Далі старший син — Верес Мар’ян Данилович, 29 років, архітектор.—

Брюнет, схожий на батька. Красивий, до речі.

— Наступний — молодший син, Верес Ждан Данилович, 27 років. З недавніх пір — Березовський. Змінив прізвище після розлучення та переїхав до Іспанії. Дивно, зазвичай так роблять жінки, а не чоловіки.

От тут мені стало по-справжньому зле.

Кров ніби закипіла.

На екрані з’явилося фото Ждана.

Мого Ждана.

Що за чорт?..

Верес? Серйозно?

Цікаво, він одразу знав, хто я така, і мав план? Чи розібрався вже по ходу?

Тепер усе складалося в єдину картину: і про брата Мар’яна, і зміна прізвища, і взагалі все.

А я ще, дурепа, переживала, чи не вважатиме Ждан мою родину якимись фанатиками…

Смішно.

Хоча ні.

Боляче.

І гидко.

Це відчуття зради просто душило.

Але Віка, здається, вирішила добити мене остаточно.

— Далі — його колишня дружина, Верес Софія Романівна, 29 років, у дівоцтві Бразник. І їхня спільна донька — Верес Мирослава Жданівна, 6 років.

О, чорт…

У нього ще й донька є.

З екрана на мене дивилася маленька копія Ждана. Тільки дівчинка.

Я була в шоці.

Конклав тривав далі. Уже говорили Мартиновичі — коли і як Вереси відійшли від спадку, обговорювали їхню можливу причетність до наших бід…

Але я вже нічого не чула.

Перед очима миготіли спогади: перша зустріч, перше побачення, усі ті моменти…

І врешті залишилася тільки одна думка:

Мене просто хотіли використати.

Не можу сказати, що я його кохала настільки, щоб не змогти відпустити.

Але майже чотири роки разом…

І ось так.

Валерія Мартинович

Чорт… одна недобра думка не полишала мене до самого кінця конклаву. Я молилася, щоб це була лише моя дурна фантазія. Та вигляд Влади ніби підтверджував мої здогадки.

У мене вже закінчувалося терпіння. Я хотіла якнайшвидше спростувати ці думки — розпитати подругу, почути правду.

Після закінчення Влада одразу кудись зникла, і я навіть не встигла її наздогнати.

Добре… ще є час. Вечір, уже пізно кудись їхати. Конклав закінчився близько дев’ятої.

Я вклала Дениса спати, залишила його на Тимофія, а сама пішла допомагати Антоніні з вечерею. Там уже були Олена Вікторівна і Маріам Іракліївна.

Тітка Олена, занурившись у готування, намагалася відволіктися від думок про Максима, а Маріам — як справжня подруга — була поруч.

Цікаво… я навіть не одразу після одруження з Тімом дізналася, що Олена та Валентин Сергійович — двоюрідні сестра і брат. Між ними надзвичайно холодні стосунки. Окрім «привіт» і «бувай» та розмов про спадок, вони майже не спілкуються.

Ні мій свекор, ні свекруха навіть толком не підтримали Олену після смерті чоловіка чи після поранення сина. Та навіть коли Влад помер — вони не приїхали на дев’ять днів. Лише нас із Тімом відправили.

Хоча я тоді ще навіть не була його дружиною… але вже відчувала більшу відповідальність і підтримку для Соколитів, ніж усі Мартиновичі разом узяті.

Я люблю і Валентина Сергійовича, і Олександру Василівну — вони мені як батьки. Але цього їхнього ставлення я, мабуть, ніколи не зрозумію.

Постоявши трохи й послухавши розмови, жінки відправили мене накривати стіл на вулиці.

На терасі я знайшла її. Владу.

 Я поставила піднос із тарілками та столовими приборами й жестом покликала рудоволосу дівчину, яка сиділа за столиком, допомогти.

Вона неохоче підвелася й почала розкладати тарілки.

Я зібралася з думками і все ж наважилась запитати:

— Влад… це він, так?

Дівчина на секунду заціпеніла, глянула на мене й одразу відвела погляд, продовжуючи розкладати тарілки.

— Ти про що? — невимушено кинула вона.

— Ну, твій цей… Ждан. Це ж той самий, так?

— З чого ти це взяла?

Вона вже насторожилась, різко поставила останню тарілку й сіла, відвернувшись від мене.

Ну звісно. Після такої реакції сумнівів уже не було.

— Може, тому що ти сама якось обмовилась, що прізвище в нього Березовський… І що він теж в Іспанії. Та навіть якби не це — все й так видно по тобі. Ти сиділа така… ніби щойно застала свого хлопця з іншою в ліжку.

Я підсіла ближче.

— Бо це майже те саме, — тихо відповіла вона.

— Я розумію, сонце, тобі важко. Але це ж не просто так…

— Я знаю, — ще тихіше.

— І ти розумієш, що з цим треба розібратися?

— Та курва розумію я це, Леро! І що?! Що я повинна зробити, скажи?!

Вона різко підскочила. Це вже був не просто голос — це був крик.

— Тихіше ти, — шикнула я. — Ще хтось почує.

— І що? — вона важко видихнула. — Я не знала… не знала. І нічого вже не зроблю.

В кінці голос її стих. Вона подивилась кудись позаду мене.

Я обернулась — до нас уже підходили Олена, Маріам і Стася з тарілками.

— Ось, — швидко прошепотіла я. — Молися, щоб вони не почули. Бо твої — це пів біди… А Маріам Іракліївна точно розкаже своїй мамі. А ти знаєш — інколи Ліана Георгіївна гірша за твою бабусю.