.

Влада

Кава. Дорога. Кабінет брата. Люди, які в обличчя — привітні, а за очі… навіть страшно уявити, що вони про мене говорять.

Потім знову дорога. Дім. І знову дорога.

Лише на півдорозі я ніби повернулася до тями.

Стася сиділа поруч, їла донат із найближчої заправки і весело щось розповідала. Я ж лише кивала — її слова пролітали повз мене, не зачіпаючи.

На задньому сидінні — Маргарита Іванівна. Надута, мовчазна. За всю дорогу — жодного слова.

Скільки ж я вислухала перед поїздкою… що вона не сяде до мене в машину, що знайде інший спосіб дістатися. Але особистого водія в нас немає, мама їде одразу з лікарні — тож вибору в неї не залишилось: або їхати зі мною, або не їхати взагалі.

Але я добре знаю Маргариту Іванівну — вона й пішки піде заради конклаву.

Іноді мені здається, що вона більша Соколита, ніж був дідусь.

Я не дуже добре пам’ятаю його, але знаю одне: після смерті матері тітки Соломії Діани він ніби відмовився від усього — і від конклаву, і від справ. І ця ноша лягла на бабусю.

А вона… занадто захопилася цим.

Навіть коли дідусь ніби ожив і знову почав цікавитися всім, Маргарита Іванівна так і не допустила Ігоря Євгеновича назад.

Кажуть, він змінився, коли став дідусем. Андрій став для нього поштовхом. Потім Макс. А ще через рік — близнюки, маленькі розбишаки.

Саме ми були поруч із ним в останні хвилини.

Шкода лише, що він так і не дочекався наймолодшої онуки.

Стася все ще щось розповідала. Я ловила себе на думці, що досі не розумію наших батьків: навіщо брати дітей на конклав, якщо вони ще кілька років не матимуть до нього жодного відношення? Просто щоб додати клопоту Антоніні, яка має за ними наглядати?

Хоча… коли я була в її віці, мене це зовсім не турбувало. Нас було більше. Ми тікали цілою зграєю від тітки Тоні.

І першим ловити нас біг не хтось із батьків.

А дядько Леван.

Крутий він був.

Я лише нещодавно дізналася, що він помер.

Леван Георгійович давно не з’являвся на конклавах — відмовився від Спадку. Тож тоді мене не здивувало, що його немає.

А виявилося — його вже й не було.

Хотілося б поїхати на його могилу. Провідати.

Але часу немає.

Та й летіти до Грузії заради цього… мене б не зрозуміли.

Хоча Батумі гарне місто.

Якби це був інший, мирний час — я б поїхала. Хоч на кілька днів.

Ось і вже друга дня.

Ми в Маняві.

І тут ще більше туристів.

Біля будинку вже зібралися свої.

Мама сиділа на великій гойдалці разом із Маріам. Мія вмостилася на лавці біля дому й читала книгу, повністю занурившись у свій світ. У будинку ж Ліана Георгіївна вкотре повчала Антоніну, як правильно варити каву.

Ех… була б я на місці тітки Тоні — за стільки років уже давно послала б Ліану Георгіївну куди подалі.

Помалу почали з’їжджатися й інші.

Ось і Гетьмани приїхали — і ця невелика родина одразу стала більшою.

Маленьке сонечко на руках у Віки щойно прокинулося й, кліпаючи своїми великими блакитними очима, уважно розглядало всіх навколо.

А Стасю вже не зупинити…

Вона миттю приліпилася до Лади — і, здається, цього разу її вже ніхто не відтягне.

Поруч з’явився ще один маленький учасник цього хаосу — Дениско. Він уже досить впевнено ходив і сам підбіг до Стасі.

Лера з Тімом теж були там — розмовляли з новоспеченою мамою. Тепер у них з’явилися спільні теми.

Сміх, голоси, рух — усе змішалося в один живий шум.

Старші Мартиновичі, до речі, приїхали лише за годину.

Запізнилися.

І це на них зовсім не схоже.