...

Вікторія Дмитрівна Гетьман

Виходить, мої переживання не були марними. Один із найважливіших днів для мене і моєї доньки перетворився на жахіття. Лише тепер я зрозуміла: Лада плакала не просто так. Моя маленька дівчинка ніби щось відчувала… хотіла нас попередити.

Я вже тисячу разів прокляла і той день, і Артема, і себе — за те, що вирішила запросити того Кирила. Що в нього в голові — невідомо. Хто він такий і чому вирішив убити батька — я теж не знаю.

Минув майже тиждень. Макс так і не прийшов до тями.

Олена Вікторівна не відходить від сина ні на хвилину. Я кілька разів приїжджала, пропонувала посидіти з хлопцем, щоб вона хоч трохи відпочила, але жінка щоразу відмовлялася.

Влада розривається між містами. Зранку вона у Львові — вирішує справи компанії, які останнім часом ідуть дуже кепсько. А ввечері вже їде до Франківська, щоб хоч трохи підмінити маму.

Тато запросив Олену і Владу ночувати в нього, коли потрібно. Мене з Ладою він теж забрав до себе. Він дуже переживає за нашу безпеку. І картає себе за те, що молодий хлопець, якому ще жити й жити, прикрив його — старого — від кулі.

Тато підняв усіх знайомих, щоб знайти Кирила, але все марно. Він ніби крізь землю провалився.

Завтра все ж вирішили зібрати конклав. Ініціатива Ліани Георгіївни. Вона вважає, що тягнути далі не можна. І навіть замах на батька чи на Макса — це замах передусім на Спадок.

Я так не думаю. Мені здається, цілилися саме в тата. І це — помста. За щось із минулого. Полковник за своє життя встиг нажити ворогів.

Ближче до обіду, після прогулянки з Ладою, я зайшла до будинку. На терасі сиділи тато і Влада — жваво щось обговорювали. Я досі не можу звикнути до того, що вони можуть розмовляти без сварок.

Коли я підійшла, їхня розмова вже добігала кінця. Влада прощалася.

— Що ж, мені час їхати. Завтра маю справи в компанії. А потім заберу Стасю і Маргариту Іванівну в Маняву, — сказала вона.

На імені бабусі дівчина ледь помітно скривилася.

— Добре, дівчинко. Їдь обережно. Я обіцяю — ми знайдемо його, — м’яко відповів тато, підводячись.

— Дякую, — сухо кивнула Влада.

— Бувай, Віко, — кинула вона наостанок, взяла сумку й пішла.

Раніше це я говорила з Владою сухо, з образою. Тепер — вона зі мною. Вона нічого не каже прямо, але я відчуваю: частково вона звинувачує мене. І, мабуть, має рацію.

Я й сама думаю так само.

Навіть тато кілька разів наголошував: це був мій гість, не його.

Він говорив це тоді, коли я питала, яке відношення він має до Кирила і чому той хотів його вбити. Але тато, як завжди, переводив тему. Він так робить, коли не хоче відповідати.

Так само він поводиться, коли я питаю про маму. Завжди починає звинувачувати мене — ніби я його не люблю або вважаю, що він дав мені недостатньо.

Але це не так.

Тато — найкращий. Він замінив мені обох батьків.

І все ж…

Мені досі цікаво: хто та жінка, яка мене народила.

Після того як Влада поїхала, я знову спробувала в лікарні — і цього разу в мене вийшло. Я відправила Олену Вікторівну до батька. Вона пообіцяла привести себе до ладу, поспати кілька годин і повернутися.

Я не заперечувала. Сама тут довго не просиджу, як би не хотіла — лише кілька годин, поки Лада спить.

Та навіть ці кілька годин допоможуть Олені. Вона виснажена настільки, що страшно дивитися. А ще Маргарита Іванівна безперервно надзвонює: то Олені — дорікає, що та дозволила Максу їхати сюди, то Владі — мовляв, краще б на його місці була вона. І навіть батькові встигає телефонувати, проклинаючи його по кілька разів на день

Боже… ця жінка зведе з розуму всіх.

Завтра конклав. І, можливо, нарешті ми зрушимо з місця.

Ми з батьком уже зібрали чимало інформації про Вересів. Мені хотілося все розповісти, але не було часу. Я навіть із Владою не встигла нормально поговорити — лише перекинулися кількома словами.

Сподіваюся, завтра ми щось вирішимо.

Бо так далі тривати не може.

Тепер у мене є не лише батько.

У мене є донька.

І я стану на її захист — будь-якою ціною.