Менші розуміють не гірше

Стася

Прокинулася я досить пізно — вже майже друга дня. Як же я люблю вихідні…

Сьогодні повинна була приїхати Влада. І, здається, вони з Максом мали їхати на хрещення доньки Віки.

Хоч я й була лише шестирічною дівчинкою, коли востаннє бачила Віку по-справжньому щасливою — поруч із Владом… але вона завжди була хорошою. А от її тато, який більше схожий на її дідуся, таким привітним не був.

Та Максим і Влада добре спілкувалися з Вікторією

І я була рада, адже коли всі зберуться на їхній конклав, у мене буде ще одна «клопота» — не тільки Дениско, а й маленька Лада.

І ще… я собі так задумалась: а чи не спроста Віка назвала доньку Лада? Ладислава… майже як Владислава. Цікаво.

Вийшовши з кімнати, я одразу попрямувала на кухню. Звідти пахло Маріїними млинцями.

Марія у нас за всіх — і готує, і прибирає, і

взагалі допомагає з усім. Навіть із моїми уроками. Але зараз ця зазвичай серйозна й водночас усміхнена жінка була зовсім іншою.

Її очі бігали туди-сюди. Вона брала то чашку, то ганчірку, то ще щось… Ніби не знала, куди себе подіти.

— Привіт, Маріє. Я голодна, — сказала я, сідаючи за стіл. «Добрий ранок» о другій дня звучало б якось дивно.

— Вітаю, Станіславо… Так, зараз… будете млинці? — вона навіть не одразу подивилась на мене. Голос тремтів.

Марія швидко повернулась до плити й почала накладати млинці .

Я нахмурилась.

— Маріє, щось сталося?

— Ви чай будете? — не відповівши на моє запитання, запитала вона.

— Буду. Де мама? Де бабуся?

Жінка завмерла з тарілкою в руках. Зробила глибокий вдих, потім видих.

— Маргарита Іванівна в кабінеті… розмовляє по телефону. Олена Вікторівна — у своїй кімнаті. Але… краще вам туди не ходити.

І дарма вона це сказала.

Я одразу побігла на другий поверх.

До маминої кімнати.

Ну і за що?.. Що ми такого зробили, що на нас сиплються всі ці біди?

Спочатку Влад… потім тато… а тепер Макс?

О ні… я цього не витримаю. І мама теж.

Мама була в кімнаті. Сиділа в кріслі на балконі… і плакала. Не просто плакала — захлиналася сльозами.

Я смутно пам’ятаю той день, коли помер Влад… але, здається, її обличчя тоді було таким самим. І коли помер тато — теж.

Я підбігла до неї.

Вона, крізь сльози, лише повторювала:

— Донечко… не хвилюйся… все буде добре… все буде добре з братиком…

Боже… як же мене це бісить.

Коли мене сприймають як дитину, яка нічого не розуміє. Коли зі мною панькаються — і нічого нормально не пояснюють.

Мені дванадцять.

Я пережила смерть старшого брата. Втечу сестри. Смерть тата.

І мене все одно вважають маленькою дівчинкою, яка нічого не зрозуміє?

Мама все ж змогла щось розповісти.

Їй подзвонила Віка. Бо Влада не змогла…

А значить, у сестри все ще гірше, ніж у мами.

Сльози накочуються самі собою.

Ні… ні, ні… тільки не Макс. Будь ласка.

Я справді не розумію… чому цей світ так ненавидить мою сім’ю? Чому ми так страждаємо?

Ще два дні тому ми з Максом говорили по відео з Владою. Усі троє.

Ми планували, що сьогодні після хрестин поїдемо в парк атракціонів. Наїмося морозива з чіпсами. Підемо в кіно…

А сьогодні…

Мій братик у лікарні.

Невідомо, чи виживе.

Куля зачепила щось життєво важливе.

А Влада від шоку не може зв’язати і двох слів...

Ближче до вечора мама вирішила їхати до Франківська, в лікарню. Я поїду з нею. Хоч вона й не хотіла брати мене із собою, але вибору в неї не було. Я вирішила — я поїду.

Ранок для всіх видався нелегким. Олена і Станіслава зупинилися в центрі міста, в одному з готелів родини Бекадзе. З самого ранку вони вирушили до лікарні.

Там залишилася Влада — дівчина не відходила від палати брата.

Максиму провели операцію. Зараз його стан стабільний, життю нічого не загрожує. Та що буде далі — дізнаємося тільки після того, як хлопець прийде до тями.

Стася

Далі події розвивалися досить швидко. Наступного дня після приїзду до Івано-Франківська мама відправила мене додому разом із Владою. Сама ж залишилася з Максом у лікарні — він досі не прийшов до тями.

Я протестувала, не хотіла їхати. Але мама все списала на школу. Хоча насправді я розуміла: вона просто хвилювалася за Владу. Та була не в тому стані, щоб їхати самій за кермом. Тож краще, щоб я була поруч і хоча б розмовами не давала сестрі занадто глибоко занурюватися у власні думки.

Моя завжди стримана й розсудлива сестра зараз здавалася геть кволою та тьмяною. З її очей зникли ті вогняні чортики.

Усім було тяжко. Та поки Макс без свідомості, хтось мав узяти на себе справи компанії. Ця відповідальність лягла на Владу. І добре, що не на бабусю — знаючи Маргариту Іванівну, вона б точно щось утнула.

Десь по обіді ми з сестрою заїхали до тієї самої церкви, щоб забрати машину Макса з парковки.