Новий член цього хаосу

Максим

Кров капає — кап, кап… У вухах дзвін, в очах темніє. Приглушені крики сестрички, плач маленької Лади та її мами, хрипке дихання Дмитра Сергійовича, сирени… І темрява — глуха, поглинаюча.

Вікторія

Ось і один із важливих днів. Із самого ранку я вся на нервах, але це радісні нерви. Лада, на диво, спокійна. Я одягаю її в ніжний бежевий комбінезон і красиву пов’язку на голову.

Тато вже з нетерпінням чекає нас на кухні. Він у чорних брюках і легкій білій сорочці — виглядає так, ніби йому точно не 70, а значно менше. Інколи ми жартуємо, що тато просто набрехав про свій вік, аби швидше вийти на пенсію.

Я ж особливо не заморочувалась із одягом: легка блакитна сукня і босоніжки — підбори я ще точно не одягну. Блакитний я ношу найчастіше — це ніби мій улюблений колір. Хоча, якщо чесно… я ніколи не любила світлі кольори. Блакитний любила не я — а він. І навіть вийшовши заміж за іншого, народивши від іншого… я ніколи не забуду того світловолосого усміхненого хлопця.

Волосся розпустила легкими хвилями — воно спадає на плечі, а зверху легка біла хустина. Ось і все. Ми виїжджаємо.

Вже дванадцята, а хрещення на 12:30. Біля церкви вже стояла Мія. Чесно, я дуже рада, що цей темноволосий промінчик сонця стане хрещеною мамою моєї доньки. Зважаючи на те, що зараз коїться… якщо хтось зазіхне на Гетьманів, я впевнена — Мія зможе виховати Ладу якнайкраще: такою ж усміхненою і щирою, як і вона сама. А її родина зможе захистити, якщо…

Та більше нікого немає. Ні Ліани Георгіївни, ні Маріам Іракліївни. Мія каже, що вони зайняті… але я ж знаю правду — нас, Гетьманів, ніхто не любить. Маргарита промила всім мізки. І я досі не знаю, що сталося між нею і батьком, що вона нас так ненавидить. І що вона наговорила старшим, що вони теж проти нас.

Лише їхні діти ще поважають нас. Люблять… або, можливо, як і батьки — просто терплять.

Та є й добрі Соколити.

От, наприклад, близько 12:20 я помічаю Макса. Блондин, одягнений повністю в чорне — виглядає він дуже гарно. І, чорт забирай, усі Соколити схожі між собою. Інколи, дивлячись на нього, я бачу Влада — його молодшого брата.

Та варто лише перевести погляд на рудоволосу дівчину в сукні такого ж кольору, як у мене — і я вже точно бачу, що це не він. Лише колір волосся і жіноча статура видають різницю. Я частково розумію Владу — з такою бабусею кого завгодно доведуть… але відрікатися від сім’ї, навіть фарбувати волосся, аби бути менш схожою — це вже занадто.

Цікаво, як вона ще прізвище не змінила? Хоча їй і це не допоможе — вона від кінчиків пальців до маківки Соколита: мова, статура, повадки — усе в ній таке, ніби герцогське.

І ось вони вже біля нас — спокійно, навіть щиро вітаються з усіма.

Поки я відходжу до машини, щоб трохи заспокоїти Ладу, яка тільки біля церкви почала капризувати, Макс, як завжди, кружляє біля Мії. Мені здається, це вже помітили всі — наш «золотий хлопчик», який став успішним бізнесменом, явно нерівно дихає до цієї милої грузинки.

Та ще цікавіше інше — Влада говорить із моїм татом. Це справді дивно, адже такого дуету я за все життя не бачила. Вони, здається, і трьох слів одне одному раніше не сказали… а тут стоять і щось обговорюють. І, що найдивніше, їхні обличчя навіть дружелюбні.

Якби я зараз сказала Владі, що отак — на підборах, рівна і горда — вона дуже схожа на Маргариту Іванівну… вона б точно не зраділа такому «компліменту». Та, якщо чесно, вона і справді дуже схожа на свою бабусю. Хоч і не хоче цього визнавати.

Зібралися майже всі. Лише немає хрещеного.

Дідько… я вже втретє шкодую, що виконала ще одну, останню волю свого колишнього чоловіка. Як тільки він дізнався, що я вагітна, одразу сказав, що хоче, аби хрещеним батьком був його друг. Якого, до речі, я бачила лише раз у житті — на нашому весіллі.

Але Артем наполягав.

І я вирішила: хай уже так. Батькам його я не скажу про хрещення — не хочу їх бачити. Але хрещеним стане той… Кирило.

Влада

У церкві ми пробули недовго. Я вийшла раніше — мені стало зле. В очах потемніло, голова запаморочилась. Я ледве дійшла до виходу і, вийшовши на двір, одразу вперлась у стіну.

Коли мені трохи полегшало, з церкви почали виходити й інші.

Мія тримала Ладу на руках, поруч із нею — Віка. Макс одразу підійшов до мене, але я сказала, що все добре, лише попросила води.

Ще хвилин десять ми стояли неподалік церкви, на парковці. Я сиділа в машині Макса з відкритими дверима. Лада швидко заснула, а Віка з Мією стояли поруч зі мною.

Макс стояв до нас спиною й про щось говорив із Дмитром Сергійовичем.

А от Кирило — новоспечений хрещений — стояв осторонь, позаду Гетьмана. Я бачила його вперше. І, здається, не тільки я. Судячи з усього, Віка теж не дуже добре його знала — лише сказала, що це друг Артема.

Саме через це Макс відразу насторожився. Та Кирилу, схоже, було байдуже — він щось порпався у своїй машині.

До речі, автомобіль у нього був не з дешевих. І сам він виглядав хоч і молодо, але солідно: коротко стрижене темне волосся, зелені очі, високий, з татуюваннями, що виглядали з-під закочених рукавів білої лляної сорочки.

А найбільше в очі кинувся його годинник.

Це був годинник нашого бренду. Дім Соколита.

Дизайн саме цієї моделі розробив ще мій дідусь Ігор. Є історія, що нібито він створив його як подарунок майбутньому тестеві… але ми цього не афішуємо.

Бо насправді він був не для прадіда Івана — батька бабусі.

А для батька першого кохання дідуся — Діани.

Діана… мама тітки Соломії.

На жаль — чи, може, на щастя — прадід Євген, батько дідуся, не дозволив йому одружитися з Діаною. Змусив узяти за дружину Маргариту.

Та це не завадило дідові бути з Діаною далі.

І так сталося, що тато і тітка Соломія народилися з різницею у кілька місяців. Рідні брат і сестра — але від різних матерів.

Із думок мене вирвав плач Лади.