.

Максим

Після ранкового бабусиного перформансу я поїхав на роботу. Нещодавно ми отримали величезне замовлення, і сьогодні мають приїхати коштовні камені. Інкрустація ікони допоможе нам вийти на новий рівень, і це не може не радувати. Хоч щось відволікає мене від проблем у сім'ї.

На щастя, після нашої розмови з Владою вона вирішила негайно повертатися. Викидони нашої бабусі дали сестричці стимул якнайшвидше приїхати. А це означає, що конклав буде цього тижня. Ну, звичайно, вже після хрещення Лади, на яке я планую поїхати.

Біля мого кабінету, переступаючи з ноги на ногу й явно нервуючи, стоять Григорій Олегович і Полторак Семен Давидович — обидва татові заступники, а тепер і мої.

— Максиме Борисовичу, вітаю, — починає брюнет із легкою щетиною та коцюбатим носом. У поєднанні з його малиновим костюмом вигляд у нього досить смішний, та ніхто йому про це не каже.

— Добрий ранок, панове. Щось термінове? — відкриваючи двері кабінету, запитую я в обох.

Другий чоловік виглядає більш солідно: чорний костюм і борода, яка вже через вік має легку сивину. Він починає говорити, але я перебиваю його й запрошую до кабінету.

— Максиме Борисовичу, ось у чому справа, — присідає навпроти мене Полторак. — До нас останнім часом причепилася не тільки податкова, а й пожежна інспекція.

— І? — питаю я.

— І один наш цех закрили за недотримання пожежних норм, — швидко проговорив Григорій Олегович, поправляючи малинову краватку в колір костюма.

— Це що за чортівня? У якому, біса, сенсі — недотримання? Хіба це не ваша компетенція, Григорію Олеговичу? — нервово питаю я.

Тільки-но відволікся від одних проблем — настигли інші.

Брюнет затих.

— Максиме Борисовичу, це ще не все, — уже з винуватим виглядом говорить Полторак.

— Ну хоч ви, Семене Давидовичу, не мовчіть, — кажу я, відкриваючи ноутбук. — Усе йде наперекіс, курва.

— Коротше кажучи, два торгові центри відмовляють нам в оренді й вимагають якнайшвидше звільнити приміщення.

— От дідько. Які саме?

— У Києві та Черкасах, — невпевнено поправляє краватку Полторак. Нервує. І правильно робить, бо це, курва, недобре.

— Чим вони це пояснили? — намагаючись тримати себе в руках, питаю я.

— Майже нічого не сказали. Просто повідомили, що розривають контракт…

Після тієї розмови все стало ще гірше. Поставку діамантів і рубінів затримали, хоча за планом інкрустацію ікони ми мали розпочати вже завтра.

До всього цього додалася ще й пожежна інспекція зі своїми безкінечними правилами. У всіх цехах усе було чисто й відповідало нормам, але найбільший із них вони вирішили закрити. Найдивніше — навіть хабаря не взяли. І все ж у мене було відчуття, що тут щось нечисто.

Увесь день я розгрібав ці проблеми. Закриття цеху означало одне — люди залишаються без роботи. Звісно, це викликало невдоволення. Роздратування і злість зрештою посипалися на мою голову.

З роботи я вийшов уже пізно ввечері, виснажений і спустошений.

Завтра зранку я мав зустрітися з Владою — ми разом планували поїхати до Франківська на хрещення маленької Гетьман.

Останнім часом ми з Вікою віддалилися одне від одного. Та й батько у Лади був ще тим курвиськом . Але дитина не винна у чужих помилках.

Влада 

О сьомій ранку я знову опинилася в Україні. Макс чекав на мене у своїй машині. Він сидів за кермом: чорні брючні штани, сорочка того ж кольору з двома розстібнутими ґудзиками. Розкуйовджене волосся спадало на лоб. Дорогий годинник і приємний парфум. Хлопець явно вже був зібраний на якусь подію.

І так, у мене дуже гарний брат.

Але вираз його обличчя явно означав, що щось не так, і проблеми значно більші, ніж я очікувала.

Макс вийшов із машини, щоб допомогти з валізою. Все ж таки я намагалася забрати максимум речей, які назбирала за п’ять років у Барселоні. Хоч ситуація з Жданом завадила зібрати все, валіза все одно вийшла чимала.

Брат тихо й беземоційно привітався та поклав її в багажник. Його тон і вигляд показували, що фізично він тут, але думками — дуже далеко.

Усю дорогу до будинку ми мовчали. Поки що я не наважуюсь назвати той будинок домом. Але все ж переїжджаю туди заради мами і Стасі. Можна й бабусю потерпіти. Хоч моїм справжнім домом так і залишиться будинок у Сокалі, який з недавнього часу став повністю моїм.

Нас зустріла мама. Вона була дуже рада знову мене бачити. Стася ще спала, і ми вирішили її не будити — все ж вихідні. Та й ми ненадовго у Франківську, до вечора повернемось.

На щастя, поки я збиралася і переодягалася, Маргарита Іванівна не спускалася — сиділа у своєму кабінеті. Лише Марія прийшла, зробила нам із мамою каву, і все.

Макс, знову ж таки дивно, навіть не зайшов у дім. Сів на терасі й почав курити. За той час, поки він мене чекав, судячи з недопалків у попільничці, він скурив цигарок сім.

Це ще один знак, що він капець як нервує.

Я вирішила: по дорозі треба його розпитати, бо це не діло. Але не вийшло. Усі три години дороги Макс постійно говорив з помічниками батька — ну, тепер уже і його помічниками.

З їхніх розмов я зрозуміла: бізнес іде дуже погано. Ювелірний дім «Соколита» несе великі збитки. Дуже великі.

Ось чому він такий нервовий.

Близько дванадцятої ми вже приїхали до церкви, де мало відбутися хрещення. Ми були на пів години раніше, ще нікого не було. Тож вирішили зайти до кав’ярні поруч і випити кави.

Обрали невеличке кафе біля церкви з гарною відкритою терасою.

І нарешті за весь цей час брат вирішив зі мною поговорити.

— Влад… — це було перше слово Макса до мене за кілька годин. Він зробив ковток кави й покликав мене трохи нерішуче.

— Що? — навіть не дивлячись на нього, відповіла я.

— Ну… як там взагалі в Іспанії? Як усе пройшло? — спитав Макс, підкурюючи чергову цигарку.

— Нормально. Документи з університету забрала. Адміністрація, правда, не дуже добре відреагувала. Але загалом усе нормально. Тереза з усім впорається. Частину прибутку просто буде мені переказувати, і все.