...

Десь о сьомій ранку я кулею вилітаю з квартири Ніколи. Я купила новий квиток — уже не на вечірній рейс, а на 13:30. Часу вмовляти Ждана їхати зі мною немає. 

Бо моя “прекрасна” бабуся вирішила все за мене.

Звичайно, я очікувала чогось грандіознішого, ніж просто зібрання конклаву, ще й тихцем від брата та мами. Але і цього вистачило, аби насолити мені.

Я вперше дякую за те, що будинок у Маняві, і виїжджаємо ми завжди заздалегідь. Тож у Макса вистачило часу поговорити з Мією і Тимофієм, аби вони відмовили своїх нікуди не їхати.

І навіть Віка з Дмитром Сергійовичем підтримали цю ініціативу. Сумніваюся, що це було на знак підтримки мене — скоріше тому, що завтра заплановані хрестини Лади, і їм зараз точно не до конклаву.

Мама ж у цей час встигла добряче посваритися з бабусею. За словами Макса, вони згадали все на світі, починаючи з найперших своїх сварок.

По правді, колись Маргарита Іванівна навіть любила маму. Раніше вона мало не боготворила її, називаючи найкращою невісткою у світі. Та переломним моментом стала смерть мого дідуся по маминій лінії.

Мартинович Віктор Олегович поділив порівну все своє майно. Половина залишилась його доньці — моїй мамі, а інша відійшла його племіннику Валентину Сергійовичу.

І вже мама вирішила, що віддасть майже все двоюрідному брату. Вона вважала, що раз уже не Мартинович, а Соколита, то нехай “імперією” править Мартинович.

Та бабуся не дуже зраділа такому рішенню. Все ж таки колись Спадок означав лише охорону таємниці. А зараз учасники Спадку живуть завдяки своїм предкам.

Бо ювелірний дім — це не заслуга мого дідуся Ігоря чи його батька. Усе це тягнеться далеко назад. Так само, як і з видавництвами та книгарнями Мартиновичів. Чи готелями Бекадзе. Чи охоронними фірмами Гетьмана.

І зараз найбільшою проблемою стає бізнес. Готелі Бекадзе якимось дивним чином загоряються. Уже другий готель згорів. Фірми Дмитра Сергійовича банкрутують.

І щось мені підказує, що скоро черга дійде і до нашої ювелірки… або до видавництв Мартиновичів.

Тож треба їхати додому.

Наскільки це можливо, я стараюся тихо зайти до квартири. Хай краще Ждан думає, що я знову втекла, ніж почне читати мені лекції про те, яка я погана, що кидаю його.

Та ні — він уже не спить. Навпаки, на всю свариться з кимось по телефону. Стоїть до мене спиною і навіть не помітив, як я зайшла.

— Чорт, Мар’яне, ти реально зараз збираєшся мене вчити, як мені з власною дівчиною говорити? — роздратовано каже Ждан.

Я зручніше впираюся плечем у дверний проріз. Збираюся з думками, щоб перервати його розмову і щось сказати… але вона стає дедалі цікавішою.

— Звичайно, вона не знає, хто я. Не дарма ж прізвище міняв.

Хлопець витягує руку з кишені спортивних шортів і тягнеться до чашки кави, що стоїть на підвіконні.

Цікаво… У нього змінене прізвище? Я цього не знала. А вже, курва, приміряла його до свого імені. Не те щоб планувала, але…

Березовська Владислава звучить гарно.

Ждан мовчки стоїть, слухаючи співрозмовника. А потім відповідає . І мене ніби холодною водою облили.

— Так, звичайно. Але, братику, ти мені краще скажи: як, бляха, це зробити, якщо вона вперлася і планує їхати? Що мені зробити, аби її довбана сімейка їй остогидла і вона перейшла на наш бік? Що — одружитися з нею? Ні, дякую, не планую.

Ждан напружився і знову почав слухати.

Так, стоп. Тобто зараз він обговорює мене зі своїм братом… про якого я навіть не знала? Та дідько, я навіть не знала, що його прізвище змінене! І що це взагалі за “наші сторони” і “її сім’я”?

Що за чортівня? Хто він, в біса, такий?

Ось тепер у мене вистачило сміливості перервати їхню розмову.

— Мар’яне, я що, на придурка схожий? Звичайно, я б не говорив з тобою, якби вона була вдома.

— Та ти не схожий. Ти ним і є, — ліниво протягнула я.

Хлопець різко обернувся і аж побілів.

— Владо… сонечко… ти давно тут? — запинаючись, сказав він, відкинувши телефон на підвіконня.

— Достатньо.

Я розвернулася і пішла до кімнати.

— Влад, я не знаю, що ти там почула. Тільки не роби поспішних висновків, будь ласка!

Ждан побіг за мною, але я закрила двері перед його обличчям.

— Влад! — вдарив він по дверях.

— Іди до біса, Ждан. Чи, може, й ім’я у тебе не справжнє?

Я почала збирати речі.

— Сонечко, це не те, про що ти подумала, — уже значно м’якшим тоном сказав він, залишаючись за дверима.

— Я, дідько, нічого не думаю. Бо нічого не знаю!

Я зайшла у ванну, ввімкнула воду, щоб не чути його, і почала змітати з полиць свої речі.

Десь за годину я вже сиділа в кафе неподалік від дому Терези.

Коли їхала з квартири, я навіть не слухала Ждана і всі його пояснення. Бо все одно нічого не зрозуміла. До чого тут моя сім’я? Чому він не розповів про зміну прізвища? Чому я не знала, що в нього є брат?

Він так і не відповів на ці питання.

І, чесно кажучи, це навіть трохи полегшило мені життя.

Хоч не буду себе картати, що кинула його.

З Терезою і Ніколою ми досить близькі. Я познайомилася з ними майже одразу після того, як переїхала до Барселони. Ми навчалися в одному університеті. Хоча я вже закінчила чотири курси права у Львові, але хотіла отримати другу освіту тут.

Та так і не змогла.

Тереза і Нікола були моїми одногрупницями. І найкращими подругами протягом чотирьох років, хоча вони й молодші за мене.

Але, наскільки б близькими ми не були, я так і не змогла розповісти їм про Спадок. Та й ніколи не вважала це за потрібне.

Через чотири години я сидітиму в літаку.

І цим самим обірву все, що пов’язувало мене з моїм нормальним життям тут.