Спогади – дивна штука.

Максим

Ранок почався погано. Дуже погано. Голова гуде, кава не бадьорить, ще й телефон розривається від дзвінків: то Давид Максимович, адвокат, телефонує та звітує, то Полторак — татів заступник, то Григорій Олегович і інші, так скажемо, старші та досвідченіші працівники, які хочуть перетягнути на себе увагу. І, трясця, кожен оцей «досвідчений працівник» занадто сильно нервує, щойно дізнався про перевірки податкової.

Хоч у компанії все чисто. Тато ніколи б не допустив якихось махінацій. Він завжди жив за законами, хоч і не завжди ті закони були прописані в Конституції чи десь офіційно.

Сьогодні на ніч я залишився в батьківському домі. І оце горнятко кави я отримав від Марії. П’ята ранку, а вона вже на ногах, на кухні — ніби чатувала, хто прокинеться першим. Останні місяці я залишаюся тут усе частіше. Спочатку — бо тато помер і всім була потрібна підтримка. Потім — бо Влада приїхала, і бабуся дуже нервувала, зганяла злість на сестрі й мамі. А зараз… навіть не знаю, навіщо залишився. Мама й сама ніби дає раду.

Раніше вона ховалася за спиною чоловіка. Та коли тато помер і залишив у спадок її дім саме їй — не бабусі й навіть не мені — у неї з’явився козир у рукаві. І в суперечках зі своєю свекрухою вона цим козирем досить часто користується.

Та й те, що я — гендиректор компанії. Що саме вона — мати власника, а не Маргарита Іванівна. І хоч бабуся має частку акцій, у мене контрольний пакет, а Стасині акції заморожені до її повноліття. Якщо дивитися на Владу — вона теж має повне право на керування. Але це точно не її. Вона цього не робитиме і морально не витримає.

Максимум — намалює ескіз. Далі — все. Вона не може, як мама, створювати власні прикраси від ескізу до спайки й вмонтування камінців. І точно не зможе, як батько, поєднувати обов’язки гендиректора та головного ювеліра. Підписувати папери, віддавати накази, а тоді спускатися в майстерню і творити.

Правда в тому, що її з дитинства до цього не готували. На відміну від мене. Мене батько возив із собою, садив у своєму кабінеті, щоб я бачив, як усе працює, ще з років десяти. Тоді як двох малих розбишак брав украй рідко — аби нічого не натворили.

І здається, ніби я усвідомлюю, що між нами різниця всього рік. Та все одно вони завжди здавалися маленькими. Мабуть, це почалося з моменту, коли я зрозумів, що хоч на рік, але старший. І почав грати роль старшого.

Та й ВаВа це було лише на руку — було кому їх прикривати. Хоч і вони втратили спільника.

Лише коли я помітив насторожений погляд Марії та Стасі, зрозумів, що щось не так. Я сонно позіхнув, вигнув брову — а вони дивляться на мене, як на придурка. І тоді до мене дійшло: я хвилин п’ять, а може й десять, сидів, втупившись в одну точку й усміхаючись на всі тридцять два, при цьому не відповідаючи, коли до мене зверталися.

— Аллооо, земля викликає інопланетянина, братикууу, — протягнула Стася майже мені у вухо.

— Та не кричи, Боже, чую я тебе, — буркнув я, зробив ковток уже холодної кави. Блін. Але тут Марія принесла нове горнятко й поміняла їх.

— Дякую.

Жінка лише кивнула у відповідь.

— Ну, судячи з того, що сиджу я тут уже хвилин п’ятнадцять, то я й так подумала, що ти вже Бога чуєш, — продовжила Стася, зручніше вмощуючись у кріслі й відпиваючи чаю.

— Ти чого так рано не спиш, а? — питаю я сестру.

Її погляд змінюється.

— Макс, може тобі справді до лікаря сходити? А то це вже страшно: мало того, що тобі там боги й чорти ввижаються, так ще й амнезія. Ну це вже геть. — Вона починає голосно сміятися.

— Стась, не біси, будь ласка.

— Та все-все, — дівчина піднімає руки вгору, ніби здається. — Ти не пам’ятаєш? Чи тобі не сказали? Сьогодні ж ми їдемо в Франківськ.

Я аж кавою поперхнувся, а посмішка різко спала з обличчя.

Дівчина простежила за моєю реакцією — і в неї вона теж зникла.

— Серйозно? Вона тобі не сказала? Це через Владу, так? Вона Владу просто ненавидить, — уже з нотками роздратування говорить Стася. І той світлий промінчик сонця раптом перетворюється на шторм. Така мала, а вже з характером. А щодо підколів — це вона точно від сестри перейняла.

— А мама де? Вона в курсі? — питаю я.

Дівчина киває в бік сходів на другий поверх:

— У своїй кімнаті. Там і бабуся. Вирішила маму «повідомити». О, там уже жесть почалась — вони, певно, весь родовід згадали й усі матюки перелічили.

— О дідько…

За секунду я вже підбігаю до маминої кімнати.