...

О 4:40 мій літак приземлився в місці призначення. Ще за хвилин сорок я вже сідала в таксі. Нічна, майже ранкова Барселона заворожує: ліхтарі, яскраві неонові вивіски, весела й гучна молодь, можливо, трохи напідпитку, повертається з клубів та вечірок.

На моєму обличчі від цієї картини мимоволі з’являється усмішка. Наче бачу себе в них — у тих, хто крокує тротуаром, весело про щось розмовляючи; у парочці, що йде позаду всіх, тримаючись за руки, з такими обличчями, ніби для них зараз не існує нікого більше; у веселому блондині, який іде попереду компанії, бурхливо щось розповідає, активно жестикулює й крокує спиною вперед, аби бачити всіх, до кого звертається.

«Трясця… я ж бачу в них себе. Влада, Андрія, Віку…» — і всіх тих, з ким кілька років тому я проводила кожну вільну хвилину. Ми жили найрозгульнішим життям, не вилазячи з тусовок. Львів під нами кипів, інколи й Івано-Франківськ теж. Я дивлюся на них і бачу свій безтурботний час, за яким до біса скучила.

Добре це чи погано — сама не розумію. Водій досить швидко під’їхав до квартири. Я неквапно вийшла з машини й зупинилася перед входом до будинку. Повітря тут інше — спека наздоганяє навіть уночі. Раніше я б сказала, що тут відчувається свобода, та зараз у голові лише одна думка: тут інакше, ніж удома.

Удома. Удома. Удома…

Я кілька разів повторила це слово як мантру. Не думала, що ще хоч раз назву Львів і все, що є в ньому, домом. А втім — уже називаю.

Зайшовши до квартири, я обережно скинула невеличку сумку в передпокої — речей брала мінімум, майже все й так тут. На вході до спальні я застигла. У ліжку мирно спав брюнет.

Я дивлюся на нього так само, як і кілька місяців тому. По-справжньому — без огиди й розчарування, що вирували в Україні. Тут усе це ніби розчинилося. І приходить лише одне просте пояснення: відстань. Люди. Та й сама Україна так сильно впливали на мене, що я навіть не могла слухати цього чоловіка.

Зараз, під місячним сяйвом, яке ось-ось зникне, поступаючись місцем сонцю, він виглядає таким красивим. І таким рідним.

І єдине бажання, яке в мене є, — лягти поруч у його обійми й не прокидатися якомога довше.

Що я й зроблю.

Цілий тиждень, я насолоджувалась поверненням до звичного життя : вечірки ніччі клуби , пляж і море . І друзі біля мене . Та все хороше має дивну здібність швидко закінчуватись . Я вже забрала документи з університету , передала справи подрузі , та Ждану як так і не сказала що не збираюсь залишатись в Іспанії надовго . Але часу більше немає , я повинна повернутись в найблищий тиждень. Мама вже закидує дзвінками можливо боїться що я знову зникну а можливо тому що уже вирішили зкликати повторний Конклав в мама з Максом єлі тримають бабусі до мого повернення . Адже ьула б воля Маргарити Іванівни то б мене не те що не чекали мене б вжитті не запросили . Ранок був надто гарним щоб портити настрій своїм відїздом .

Отож я вирішила сказати Ждану усе за вечерею .

Як тільки ми сіли за стіл , я набралась сміливості аби позповісти усе хлопцю .

— Ждан я маю тобі де що сказати –роблю ковток кави та дивлись на хлопеця , його обличчя не зміняється таке ж саме усміхнене .

— Так , сонце слухаю – брюнет вигинає брову але залишаю усмішку .

— Я розумію, що коли була в Україні то повидилась з тобою погано дуже погано по скотські . – починаю я .

— Сонечко, я все розумію – хлопець тягнеться до моєю руку та я відсахуюсь .

— Ждан , почекай – грубо відповідаю я навіть дуже грубо .– Отож що я хочу сказати, в Іспанію я приїхала забрати документи та передати управління віллами Терезі . — говорю на одному диханні я .— Що що ?– хлопець ошелешено дивиться на мене — Ждан трясця я не збираюся жити тут , я повертаюся додому – випалюю я . — Владо , всенсі додому скільки ми з тобою знайомі і ти завжди називала Барселону додомом , а зараз блчха що сталось я не розумію. – Ждан конкретно нервує . І як бляха пояснити хлопцю про усю оцю фігню з спадком з реліквіями і демонами які можливо взагалі не існують . В його очах ми будемо виглядати довбаними фанатиками можливо і якими є насправді. — Тому хочу і так відчуваю , а ще я отримала спадок взагалі то. — я не брешу це просто вибіркова правда. — Тобто ти хочеш , а якже я Влад , а я ? – вже голосніше питає Ждан. — Хочеш завтра ввечері їдемо зі мною, не хочеш твоє право .– завершую я та встаю зі столу .– Тиж знаєш що мені нема що роьити в Україні. – кричить він вслід .– Я з Терезою та Ніколою гуляти буду пізно не чекай – викрикую я та закриваю двері .