Місяць по тому ...

Місяць потому
Життя після останнього конклаву повернулося у своє русло. У кожного — свої турботи, справи, радощі й переживання, та ніхто не забуває про власну місію, відведену кожному Спадком. Час плине, життя кожного змінюється — і для всіх по-різному.
Наприклад, у тихому мирному Луцьку старші Мартиновичі святкують свою маленьку перемогу. Книга Валентина Сергійовича успішно продається — «Психологія старших поколінь» приваблює читачів. Його дружина, Олександра Василівна, чудово справляється з роллю власниці видавництва, поки молодші Мартиновичі налагоджують життя на околицях Львова. Валерія повернулася до звичного ритму, а Тимофій упевнено піднімається кар’єрними сходами.
У Франківську теж є хороша новина — Вікторія народила дитину. Дівчинка, крихітне маленьке створіння. Її назвали Ладою. Лада Гетьман. 
Хоч Вікторія довго вагалася, чи давати доньці по батькові ім’я чоловіка, який знущався з неї. Та все ж усвідомила: яким би не був Артем, він — батько Лади.
 І вирішила, що це єдине, що матиме її донька від Артема Хокая.
А от біля Франківська справи йдуть не так добре — можна навіть сказати кепсько. Один із прибуткових і престижних готелів Буковелю згорів майже вщент. Дякувати Богу, обійшлося без жертв, але по фінансах сім’ї Бекадзе це вдарило сильно. Саме тоді, коли всі були на конклаві, готель «Український Батумі» загорівся. Поки пожежники приїхали, згоріло майже два поверхи. А по приїзду Маріам і Мії
 від будівлі лишився сам попіл. Це було дивно — полум’я розгорілося миттєво, надто швидко.

Повертаючись до Львова, можна сказати, що справи тут ідуть краще, ніж у родини Бекадзе, але все ж гірше, ніж у інших.
 У цьому й уся суть Соколіт — постійні суперечки та погрози. Таке життя для них стало рутинним.
Маргарита Іванівна й далі намагається насолити всім потроху. Інші ж займаються своїми справами: 
Максим поринув у справи ювелірного дому, Стася знову занурилася в навчання, а Олена повернулася до роботи над новою серією прикрас.
У затишному кафе біля Вірменського дворика збираються так звані «кращі подруги», яких розділили відстань і час.
 Хоч Влада знайома з Вікою та Мією довше, ніж із Лерою, саме Валерія Мартинович змогла — і захотіла — відновити спілкування з тією самою учасницею конклаву, «утікачкою і боягузкою».
 Хоча, по правді, цю кличку Владислава отримала від власної бабусі.
Влада і Лера говорили про все — тільки не про конклав.
— І коли ти їдеш? — крокуючи вуличками старого міста, зітхає Лера.
— Завтра, — майже беземоційно відповідає руда дівчина.
— Ти попрощалася з усіма? — з ноткою тривоги питає Лера, ніби боїться, що ця розмова — остання і дівчина знову зникне.
— Ну, з мамою, Максом і Стасею — так. Маргарита Іванівна все одно не удостоїться честі поговорити зі мною, 
— говорить Влада з таким безрозсудним спокоєм, що дівчині поруч стає не по собі.
— Вона ж твоя бабуся… — тихо каже брюнетка.
— Предків не вибирають. Але якби була така можливість… — Влада замовкає на хвилину, а тоді продовжує: — я б ніколи не побажала собі таку бабусю.
— І як тітка Олена сприйняла твою поїздку?
— Нормально. Я їду всього на тиждень — забрати документи,
 — відповідає Влада, зупиняючись біля лавки в парку.
— Ти їдеш тільки через університет? — Лера сідає поруч і заглядає їй у вічі.
— Не тільки. Мені ще треба розібратися з віллами. Планую одну продати, а іншу залишити в оренді.
 Треба поговорити з Терезою — вона й так допомагає мені зі справами, а тепер хочу запропонувати їй повністю їх вести. З України мені це буде важко, — закінчила Влада свій невеликий монолог.
— Зрозуміла. Але, Ва, я питала не про вілли… Я питала про… як його там… — Лера намагалася згадати ім’я.
 — О, точно! Владо, а як же Ждан? — тихо й ніжно запитала брюнетка.
— Лер, давай не будемо. Я не хочу це обговорювати, — з благанням у голосі попросила руда дівчина.
— Ва… — протягнула Лера.
Влада завмерла.
«Ва»… Останніми роками вона чула це звертання дуже рідко. І навіть коли Лера назвала її так минулого разу, Влада подумала, що просто не дочула. 
Та вдруге це вже викликало тремтіння в руках і біль у серці — до болю знайома кличка з минулого…