.....

Влада

Після конклаву, який закінчився зовсім не так, як хотілося б, єдиним місцем, де я змогла сховатися від усього світу, став сад. Можна сказати, що саме тут минула більша частина мого життя. На цій старій гойдалці з потрісканим деревом і знайомим до болю скрипом.

Маленька я, братики, Мія та Віка… Скільки ж сміху чуло це місце. Ми ховалися тут від дорослих розмов, вигадували свої світи, вірили, що так буде завжди. Коли батьки збирали конклав, для нас це було лише словом — чимось далеким і неважливим. Ми просто були дітьми.

А тепер тут тиша. Така густа, що аж дзвенить у вухах. Лише гойдалка тихо скрипить, ніби жаліється на роки — або на нас.

Я сиділа хвилин сорок, втупившись у землю й гублячись у власних думках. Світ міг хоч перевернутися — я б не помітила. Та, якщо чесно, я просто не хотіла помічати.

— Можна?..

Тихий голос вирвав мене з цього заціпеніння.

Я підняла очі. Переді мною стояла Віка — брюнетка в легкій сукні, що ніжно огортала її вже великий животик. Вона говорила надто м’яко… і від тієї ніжності ставало тривожно. Наче перед бурею завжди настає дивна тиша.

— Так, звичайно, — я опустила ноги на землю, звільняючи їй місце поруч.

Кілька секунд ми мовчали. Повітря між нами було напружене, мов натягнута струна.

— Влад… я вже зрозуміла, що пояснень, вибачень і всього іншого не буде, так? — її голос став твердішим, а в очах блиснуло щось гостре.

Я навіть не здивувалася.

— Так. Саме так. Вибачатися мені немає за що. Пояснення… з часом. Можливо, — спокійно сказала я, хоча всередині все стискалося.

— Це звучить грубо. І дуже самовпевнено, — тихо, але холодно відповіла вона.

Я лише знизала плечима.

— Я така, яка є.

З кишені пальта я дістала апельсин і простягнула їй.

Віка ледь помітно похитала головою.

Я усміхнулася — майже машинально — і почала його чистити. Запах цитрусу миттєво повернув мене в дитинство. Вона ж завжди їх любила… але ненавиділа чистити. А порізані чомусь не їла.

Тому це завжди робила я.

Дурна звичка, яка пережила навіть роки мовчання.

— Ти ж розумієш, що буде майже неможливо відновити з усіма нормальні стосунки? — тихіше запитала вона, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби шукала там хоч крихту жалю.

— Розумію.

Я простягнула їй дольку.

На мить наші пальці торкнулися — і від цього короткого дотику в грудях щось боляче здригнулося.

Віка посміхнулася. По-справжньому.

— Це нечесно… — сказала вона вже тепліше.

— Чому ж? Якраз чесно, — тихо засміялася я.

І в ту мить напруга між нами трохи відступила. Наче ми знову стали тими дівчатами з гойдалки — без образ, без рішень дорослого світу, без конклавів.

Ось вона. Та сама розмова. Жива. Щира. Без масок.

Саме на неї я чекала весь цей час.

Я не пам’ятаю, скільки ми говорили. Знаю лише одне — довго. Десь ближче до вечора до нас приєдналися Макс і Мія. Вони принесли чай і покривала — як колись давно, у дитинстві…

Ми з Вікою так і залишилися на великій дерев’яній гойдалці. Високий, брутальний блондин, який зазвичай грав роль серйозного бізнесмена, розлігся на покривалі біля гойдалки, мов якийсь підліток. А Мія, у своєму стриманому стилі, елегантно присіла збоку.

Таких щирих посмішок я не бачила вже дуже давно. Мені хотілося залишитися там назавжди. Але хороше, на жаль, має дивну властивість — швидко закінчуватися.

Нашу розмову перервало одразу кілька клятих факторів. Один із готелів Маріам Іракліївни загорівся — вона одразу поїхала туди, і Мія поїхала разом із нею. Максима витягнула на «розмову» наша «улюблена» бабуся. Боже, як бридко називати цю жінку бабусею. Адже бабуся мала б асоціюватися з теплом, щирістю, затишком… але не в нашому випадку. Хоча, можливо, це навіть на радість.

Коли Віка зрозуміла, що всі розходяться, вона теж не стала затримуватися й пішла до будинку — їй зараз відпочинок потрібен як ніколи.

А я так і залишилася в саду.

Мені зателефонував Ждан. Я не розумію, що сталося зі мною, але зараз — і протягом усього часу, що я провела в Україні, — я не відчувала суму. Я навіть не хотіла з ним розмовляти. Ніби життя в Барселоні й життя в Україні — це дві різні сторінки, які зовсім не переплітаються…