Custodibus atque successoribus.

Custodibus atque successoribus — «Хранителям та Спадкоємцям».

Саме так учасники Спадку назвали стародавню книгу, хоча її справжня назва була значно давнішою за них самих.

Книга Спадку — масивний том із давно вицвілими сторінками та майже нерозбірливим текстом — була закута в чорну, ніби обгорілу шкіряну палітурку. Здавалося, час не просто торкнувся її — він намагався стерти її з пам’яті світу.

Достовірної інформації про походження книги не існувало. З оповідей батьків відомо лише одне: вона була ще від часів заснування конклаву Спадку та запечатання «демонів» у її сторінках. Вона не була створена на очах історії — вона просто одного дня з’явилась у записах і відтоді передавалась із рук у руки, мов мовчазна обітниця.

Довгі роки книга зберігалась у Сховищі під пильним наглядом роду Бекадзе й вважалась лише артефактом — небезпечним, та водночас священним. Але настав момент, коли вона стала чимось більшим. Саме на ній почали складати клятви вірності Спадку.

Згодом Мартиновичі вписали її в офіційну історію як артефакт клятви та навіть спростили назву — аби вона звучала зрозуміліше для наступних поколінь.

Що саме було написано в тій книзі — залишалось загадкою. Чи була це латина? Старослов’янська? А може, мова настільки давня, що її давно вже немає серед живих — ніхто не знав.

Сторінки почорніли від часу, і лише подекуди ще можна було розгледіти ілюстрації: людські постаті, примарні духи та моторошні фрагменти істот, яких називали демонами.

У XXI столітті важко повірити в створінь, що колись нібито ховались серед гір, у глибинах лісів чи в туманних болотах. Можливо, роди просто підтримують традицію Спадку. Можливо — лише наслідують справу предків, не ставлячи зайвих запитань.

Та книга існує.

Історія продовжує писатися.

Артефакти зберігаються.

А Спадок — живе.

Роди й досі залишаються Хранителями, передаючи все, що мають, наступним поколінням — тим, хто стане новими Спадкоємцями.