Дорогу спадкоємцям

Уся радість і щирість, що панували зранку, розчинилися ввечері, щойно поріг кімнати конклаву переступила остання учасниця. Неочікуваність, радість і злість водночас переповнили простір.

Коли до зали увійшла рудоволоса дівчина в короткій чорній сукні, прикрашеній золотою брошкою у формі сокола з рубіном, кожен із членів Спадку відреагував по-своєму — жодна емоція не повторювала іншу.

Сама ж дівчина була надто спокійною. Вона мовчки підійшла до столу й поклала руку на Книгу Спадку.

Цю книгу члени називали саме так, хоча її справжня назва була — Custodibus atque successoribus.

— Вітаю, я не запізнилася? Можемо розпочинати? — з посмішкою запитала Влада, ніби зовсім не відчуваючи напруги, що нависла в кімнаті. Складалося враження, що вона просто кепкує з присутніх.

— Тебе тут і не чекали, — прошипіла Маргарита.

— Уперше погоджуся з Маргаритою Іванівною, — холодно мовила Віка.

Її слова пройшлися по дівчині, мов ніж по плоті.

— Розумію. Та нічого не вдієш — я повинна бути тут. Усе ж таки я Соколита. І не просто маю право — я зобов’язана брати участь у конклаві. Історія, заповіді й усе таке… — останні слова Влада вимовила з таким сарказмом, що в декого мимоволі з’явилася посмішка.

— А я згоден із Владою. Насправді вона повинна бути тут — і за законом роду, і за клятвою, даною у вісімнадцять, якщо не помиляюся. Хіба ні? — надто офіційним тоном сказав Тимофій Валентинович, хоча в його голосі відчувалася підтримка.

— Пропоную голосування! — вигукнула Олександра Василівна.

— Часу на це немає. Усі тут законні учасники, тож почнемо, — припинила дискусію Ліана Георгіївна.

Вона поправила ніжно-блакитну хустку на голові — у тон до сукні — й продовжила:— Отож, візьму на себе честь розповісти про проблему, через яку ми всі тут зібралися. Ви не проти, Маргарито?

— Ні, Ліано, прошу, — махнула рукою жінка й сіла на своє місце, оглядаючи присутніх: когось — зі злістю, когось — із презирством. Якщо бути чесною, список тих, кого вона зневажала, щойно поповнився. Раніше це були Гетьмани, а тепер перше почесне місце в цьому «топі» посіла її власна внучка.

Усі послідували її прикладу й розсілися.

— Ще на попередньому конклаві, який став справжнім жахіттям для всіх, ми зрозуміли: ті нещастя не були випадковими. Хочу вшанувати пам’ять мого брата Левана… Чийогось друга й дядька. Чийогось сина, батька… Бориса. Чоловіка Артема. І я безмежно рада, що з Валерією все гаразд.

Вона на мить перевела подих.

— Усе це — не збіг. І ще одним підтвердженням, окрім скриньки з символами родів, є останній, так би мовити, «подарунок», надісланий у дім Соколит — давно забутий знак роду Вересів: шпилька з чорними опалами. А це означає, що Вереси повернулися. З якою метою — невідомо. Ми маємо вирішити, що робити. І насамперед — з’ясувати: вони винуватці чи ще одна родина, яка може постраждати.Вона закінчила майже на одному диханні — лаконічно й чітко, ніби готувала цю промову все життя. Шкода лише, що чіткості в житті цих родин було вкрай мало.

— Окей, я все розумію. Але, по-перше, приплітати сюди мого колишнього чоловіка — безглуздя. По-друге, я тільки сьогодні дізналася, хто такі Вереси — дякую Валентину та Олександрі й їхній бібліотеці. І, якщо я правильно зрозуміла, про них не було чутно п’ять клятих поколінь — і раптом вони з’являються? — сказала Віка, більше не стримуючи думки.

— Дякую за твою позицію, Віко, але нам потрібно щось вирішувати, — втрутилася Маріам. — Пропоную почати з пошуку інформації: хто вони тепер, де живуть, чим займаються й скільки їх.

— Я цим займуся, — озвався Дмитро Сергійович.

— Гетьман ти у відставці. І що ти можеш? — не втрималася від шпильки Маргарита.

— Повір, ще багато чого, — спокійно відповів він.— Окей, досить, — раптом озвалася Влада. — Наче нічого не змінилося. Як завжди: ці двоє сваряться, — вона вказала на Маргариту й Дмитра. — Інші роблять вигляд, що не бояться й усе розуміють, висувають «геніальні» ідеї… Та скажіть чесно: коли на конклаві востаннє справді щось вирішували?

— Взагалі-то тебе не було п’ять років. Багато змінилося, — фиркнула Вікторія.

— Нічого не змінилося, Вік. Скажи чесно — твої ідеї хоч раз сприймали всерйоз? Чи ви з Тимофієм і Лерою просто мовчите, бо боїтеся? А якщо й маєте думку — шепочете її батькам, замість сказати тут і зараз.

Вона говорила різко, але влучно.

— Мія… ти наймолодша. На моїй пам’яті тебе тут ще не було. Та чомусь я впевнена — крім «ох» і «ах», від тебе мало хто щось чув. Максе, а ти чому мовчиш?

У кімнаті запала тиша — чи то від злості, чи від раптового усвідомлення.

— Владо, як на перший конклав після довгої відсутності, чи не забагато ти на себе береш? — суворо запитала Маріам.

— А можливо, так і має бути? Давайте дамо волю молодим, — з іскрою в очах мовила Олександра Василівна.

Інші лише кивнули.

— Прошу. Навіть цікаво, — додала Ліана.

— Я не згодна! Ви справді збираєтеся слухати її? — підвелася Маргарита.

— Маргарито Іванівно, заспокоймося й справді дамо їм слово, — м’яко, але з натяком сказала Олена.

Маргарита лише кивнула — та всі розуміли: так просто вона цього не залишить.

— Я почну, — твердим голосом мовив Максим, перериваючи напружену тишу. — Так, справді, щодо інформації Маріам Іракліївна має слушну думку.

Жінка стримано кивнула, хоча в її погляді майнула тінь настороженості.

— Але цим краще зайнятись Вікторії — вона має зв’язки, та й більша половина інформації зараз є в мережі. І, звісно, допомога Дмитра Сергійовича нам знадобиться, — додав Максим, перевівши погляд на обох Гетьманів.

Дмитро лише коротко кивнув, а Віка, випроставши плечі, впевнено продовжила:

— Так, добре. Ідея в тому, щоб кожен займався тим, що вміє найкраще. — У її голосі відчувалася гордість. — Але нам також потрібно переглянути всі записи за кілька поколінь до нас. Правда ховається не тільки в теперішньому — інколи вона вперто проростає з минулого.