.

Як тільки двері кабінету за Давидом Максимовичем зачинилися, тиша протрималася лише секунду — і вибухнула.

Маргарита Іванівна різко підвелася з крісла так, що воно зі скрипом від’їхало назад.

— Якого біса ви сюди приперлися?! — її долоня з гуркотом опустилася на стіл.

Повітря в кабінеті стало важким, майже задушливим.

— Маргарито Іванівно, а до кого саме ви це адресуєте? — солодко протягнув Андрій, ліниво усміхаючись своєю фірмовою посмішкою чеширського кота.

Він відверто насолоджувався моментом.

Жінка нахилилася вперед, і її голос перетворився на отруйне шипіння:

— Мале гімно… закрий рот. Ти ніхто. Чуєш? Ніхто. І твій батько — також. Я не дам вам спокійного життя. Я оскаржу заповіт! Не уявляю, чим думав мій син, коли залишав вам хоч щось.

— Бабусю, я вас прошу… — почав Максим, але дарма.

— Макс, мовчи! — її крик різонув по нервах. — Невже ти не бачиш?! Вони — вона — забрали твоє! Моє! І твоєї сестри!

Її палець, тремтячи від люті, вп’явся у бік Влади.

— Вони все в нас відібрали!

— Досить.

Голос Максима прозвучав низько і твердо — так, що всі мимоволі завмерли.

— Не смійте так говорити. Вона моя сестра. Ваша внучка. І батько віддав їй те, що належить їй від народження.

Тиша.

Глуха. Приголомшена.

Максим Борисович Соколита перечив бабусі.

Вперше.

Навіть п’ять років тому — коли вона вигнала Владу з дому — він мовчав.

— Макс… — повільно видихнула Маргарита. — Ти зараз на стороні цієї курви?

Влада ледь усміхнулася, хоча в грудях усе стискалося.

— Якщо ви забули — нагадаю. Так звана вами “курва” — ваша внучка.

Кожне слово падало важко, наче каміння.

— Ти мені ніхто… — прошепотіла Маргарита. — Взагалі ніхто.

— Якщо вже говорити правду, — спокійно втрутився Денис Сергійович, поправляючи окуляри, — то єдиний сторонній тут — це я. А от Влада і мій син мають повне право на спадок. І нехай ті п’ять відсотків — крапля в морі, я буду боротися. За сина. І за Владу.

Його спокій звучав гучніше за будь-який крик.

— Думаю, на сьогодні досить. Побачимося в суді.

— Що ти верзеш, нікчемо?! — вибухнула Маргарита.

— Те, що подаю позов проти вас, бабусю, — сказала Влада.

Її голос тремтів, але не ламався.

— Я поверну свої п’ятнадцять відсотків. Ті, які ви в мене забрали. І ми доведемо, що все було підроблено.

— Як… ти… смієш… — Маргарита навіть задихнулася від обурення.

— Стася, сонечко, іди до себе, — тихо сказала Олена.

Дівчина миттєво вислизнула з кабінету, ніби тікаючи від пожежі.

І тоді Олена заговорила знову — але вже зовсім іншим голосом. Холодним. Важким. Владним.

— А тепер слухайте уважно. Мені це набридло. Кожен стоятиме там, де його місце. Усе вже вирішено заповітом мого чоловіка. І повірте — Борис передбачив усе.

Вона подивилася на Владу.

— Хочеш судитися — судися. Як мати, я тебе підтримаю.

Погляд на Маргариту став крижаним.

— Але вам раджу стриматися. Це мій дім. І якщо я захочу — ви вилетите звідси швидше, ніж встигнете зібрати валізу. І дуже сумніваюся, що вас десь чекатимуть із розпростертими обіймами.

Тиша впала різко.

Навіть Маргарита не знайшла слів.

— А тепер — усіх до обіду.

Олена вийшла першою.

Маргарита — слідом, бліда від люті.

Денис Сергійович швидко попрямував до машини — справи не чекали.

Останніми вийшли Влада, Максим і Андрій.

Напруга трохи відступила — але руки Влади все ще тремтіли.

— Це було… вау. Давно я такого не відчував, — видихнув Андрій.

— Вау?! — Влада нервово засміялася. — Це була катастрофа. Я ледве не розплакалася там.

Максим мовчки поклав руку їй на плече.

— Бо ми разом. І ми сильні.

Влада й Андрій переглянулися, синхронно скривилися — і розсміялися.

— Але “курви”… — пробурмотів Макс.

І вони засміялися ще голосніше — трохи істерично, трохи від полегшення.

День несподівано закінчився спокійно.

Можливо, тому що вони нарешті говорили без крику.

А можливо — тому що Маргарита Іванівна так і не з’явилася ні на обіді, ні на вечері.

І ніхто не наважився перевірити, чи знає вона, що тієї ночі Влада залишилася в цьому домі.

Наступні три дні пройшли рутинно. Та рутина у кожного своя: для когось це бізнес, для когось — родина, а для когось — плани та задуми.

Ранок четвертого дня почався зі зборів.

Довгонога брюнетка з невеликою дорожньою сумкою неспішно спускалася сходами, ліфт у новобудові ламається занадто часто. Для жінки на шостому місяці вагітності навіть три поверхи — вже випробування.

Біля під’їзду її чекав статний високий сивий чоловік. Для сімдесятирічного майже дідуся Дмитро Сергійович виглядав надто молодо. Він завжди жив так, ніби був молодший за свої роки. Враховуючи, що його однолітки вже ставали дідусями та бабусями, Дмитро у 47 років став батьком маленької доньки. Молода жінка зникла одразу після народження, і Вікторія ніколи не бачила матері. Для Дмитра донька стала центром всесвіту.

— Ох… а я казав переїжджати тобі до мене, — бурчав Дмитро Сергійович, забираючи з рук доньки сумку. — Тобі зараз і так тяжко, а коли дитинка народиться, що ти будеш робити?

Вікторія слідувала за батьком до машини.

— Тату, ну я що, дарма квартиру купувала? Я в порядку, а ліфт — це тимчасово, сьогодні полагодять.

— Вони так щоразу кажуть, Вік, ну я ж хвилююся…

— Я знаю, татусю, але ж ти живеш недалеко, всього 10 хвилин їзди.

— Ага, 10 хвилин… ну що тут такого, — саркастично промовив Дмитро. — Особливо коли один водій вагітний і живіт ледь не торкається керма, а інший — 70-річний, який скоро точно осліпне від хвилювань.

— Ну взагалі-то від хвилювань не сліпнуть, — відмахнулася Вікторія, сівши за кермо. — Я нормально поміщаюсь у машині.– Поїхали, вже не дочекаюся, що на цей раз утнуть Соколити.– буркнув Дмитро .