На душі спокій ? Чи це просто марна надія ?

Влада
Служба минула надто швидко — ніби хтось навмисно поспішав, аби я не встигла зібратися з думками, не встигла вдихнути й підготуватися до цих зустрічей, поглядів, розмов. Я першою вийшла з собору. Повітря вдарило в груди різко, холодно.
Десь удалині я побачила Леру з Дениском на руках. Вона підняла руку на знак привітання. Лише цей короткий жест — і щось у мені трохи відпустило.
На душі стало легше. Вона жива. Вона тримається. З нею все добре.
Хотілося підійти, обійняти, поговорити — як колись, як подруга з подругою. Про дрібниці, про дурниці, про щось просте й тепле, без болю. Але зараз — не час.
Я чекала. Чекала тих, хто чекав цієї розмови п’ять довгих років.
Я стала трохи далі від дверей церкви й ближче до воріт — ніби підсвідомо залишала собі шлях для втечі. Ноги напружені, пальці зведені, серце гупає десь у горлі.
Першими вийшли Мартиновичі. Валентин Сергійович лише ковзнув по мені холодним, скептичним поглядом і кивнув. Я кивнула у відповідь — механічно. Він одразу ж пішов до невістки з онуком, ніби мене й не існувало.
Олександра Василівна й Тимофій підійшли до мене. Тім легко обійняв — обережно, майже несміливо — і кивнув. Без слів. Цього було достатньо. Я відчула: він на моєму боці.
Олександра Василівна теж обійняла — тепло, по-материнськи, і тихо сказала:
— Привіт, сонечко. Тримайся. Будь сильною.
Її голос затремтів, і в мене теж. Горло стиснуло так, що я ледь змогла видихнути:
— Дякую…
Вона кивнула й пішла. Тимофій уже відходячи озирнувся:
— Ще побачимось, Владо, — кинув він, і ці слова чомусь боляче різонули.
Ліана Георгіївна та Дмитро Сергійович пройшли повз, навіть не глянувши в мій бік. Віка пройшла слідом. Її погляд був важкий — злість, образа і ще щось темне, незрозуміле. Вона ображена. І я знаю — за що.
Мія… моя маленька дівчинка, яка вже давно не маленька. Вона підбігла до мене й міцно обійняла, ніби боялася, що я зникну. Її плечі тремтіли.
— Міє, сонечко… — я притисла її до себе. — Ми поговоримо. Обов’язково. Просто не тут. Не зараз.
Вона кивнула, витерла сльози, відійшла до машини. Перед тим ще раз обернулася — ніби перевіряла, чи я справжня.
І нарешті вийшли мої. Стася, побачивши мене, зірвалася з місця й кинулася в обійми. Вона плакала, не стримуючись.
— В-владо… я так рада тебе бачити…
— Моя маленька… я теж, — я стискала її так, ніби могла захистити від усього світу.
На плече лягла рука. Спокійна. Впевнена. Макс. Мені не потрібно було дивитися — я знала. Ми стояли так утрьох, і в цю мить світ перестав існувати. Без питань. Без докорів. Лише присутність.
— Владо… — Стася підняла голову. — Ти ж не кинеш нас знову? Правда?
Макс напружився. Я відчула це тілом. Серце впало десь униз. У горлі пересохло. Я не змогла сказати жодного слова. Лише кивнула.
І тоді підійшла мама.
Вона виглядала старшою, ніж я пам’ятала. Бліда. Зморшки глибші. Очі повні сліз, які вона тримала з останніх сил. Макс зробив крок убік.
Мама мовчки обійняла мене. І я ледь не розсипалася. Як же мені не вистачало цього тепла. Цих обіймів. Її запаху. Її мовчазної підтримки.
Я подивилася на двері собору.
Мама похитала головою.
— Вона вийшла через задній вхід…
Я глибоко вдихнула. Очікувано. Маргарита Іванівна ніколи не змінюється. Холодна. Закрита. Непохитна. Але в ту мить мені було байдуже. Я вже не чекала.
Ми пішли в парк — я, мама, брат і сестра. Як колись. Наче весь інший світ розчинився. Ми сміялися, згадували, говорили ні про що і про все водночас. Лише порожнеча відсутності тата й Влада час від часу стискала груди.
Я купила морозиво. Мамі — пломбір. Світлий і ніжний, як вона. Стасі й Максу — шоколадне, вони завжди були схожі. Собі — карамельне.
Хотілося взяти два ріжки. Як колись. Для мене і Влада.
Я дякувала їм мовчки — за те, що не питали. За те, що знали. За те, що просто були. Я розповідала про Ждана, про будинки біля моря, про другу освіту, про те, що я найстарша на курсі.
А про найважливіше… ми ще не говорили.

Наступні три дні минули в очікуванні. Дивному, глухому, виснажливому. Я чекала — але чого саме, так і не могла зрозуміти. Ні дзвінка, ні звістки, ні якогось знаку. Лише відчуття, ніби щось насувається, повільно, невідворотно.
Вчора я бачилася з мамою і Стасею. Вони розповіли, що бабуся навіть не заїкнулася про мене. Ні словом. Ні поглядом. Наче мене просто… не існує. Це вдарило не різко — тупо й холодно, десь усередині.
Максим, як завжди, був зайнятий роботою. На його плечі звалилося управління цілою імперією. Він тримався, але я знала — це важко. Колись і я намагалася працювати в Компанії. «Намагалася» — правильне слово. Я лише пробувала робити прикраси за готовими макетами, обережно, невпевнено, ніби боялася зіпсувати не лише матеріал, а й себе.
Мама сказала, що найближчими днями буде зібрано конклав. У голові спалахнула ідея — гостра, небезпечна, майже зухвала. Вона з’явилася й одразу сховалася десь глибоко. Я поки що не наважилася озвучити її навіть подумки.
Я також хотіла зустрітися з Лерою, але вона ще була в Луцьку. Мія поїхала з тіткою Маріам — вони майже одразу вирушили додому. У їхньому готелі щось сталося, і всі поїхали поспіхом. Тітку Маріам я навіть не бачила на службі.
Ліана Георгіївна, певно, поїхала на огляд до лікарні.
А Віка… з Вікою я так і не наважилася поговорити. Вона лише на рік молодша за мене, але іноді здається — старша на десятки років. Сильніша. Холодніша. Розумніша. Принаймні — точно зібраніша за мене.
Сьогоднішній ранок минув у тривозі й дивному, безіменному хвилюванні. Я не могла знайти собі місця, ловила себе на тому, що постійно перевіряю телефон, ніби чекаю чогось важливого.
І тоді прийшов лист.
Електронна пошта. Сухі слова. Офіційний тон.
Запрошення від нотаріуса.
На оголошення заповіту батька.
Сьогодні. О 15:00.
Маєток Соколит.
Я довго дивилася на екран. Занадто довго. Серце калатало, а в голові стояла порожнеча.
Значить, ось воно. Те, чого я чекала всі ці дні — навіть не усвідомлюючи цього.
Батько. Маєток. Заповіт.
І я — знову повертаюся туди, звідки колись пішла, переконуючи себе, що назавжди.