.

Влада
Ранок почався з пульсуючого болю в скронях. Голова тріщала так, ніби хтось бив зсередини молотком. Я знову напилася.
П’ята ранку. Дзвінок різонув тишу, як ніж.
Ждан.
— Та ти серйозно?.. — голос зірвався ще до того, як я встигла зібрати думки. — Якого біса ти дзвониш о такій годині?
— Привіт, сонце… Я думав, у тебе вже ранок. Часовий пояс, знаєш…
— Знаю. І знаю, що між нами всього година різниці, а не інше життя, — зло кинула я.
Він помовчав. Я уявила, як він хмуриться, як завжди, коли не знає, що сказати.
— Я просто хотів почути тебе. Ми не говорили вже тиждень…
Тиждень. Усього тиждень, а відчуття — ніби між нами роки.
Мене накрила порожнеча. Не злість. Не сум. Просто нічого.
— У мене все нормально, — збрехала я рівним, чужим голосом. — Просто не було часу.
— Ти коли повернешся?
— Я вже вдома.
— Я про Барселону.
І ось тут щось остаточно клацнуло. Наче нитка, яку тягнули занадто довго, просто луснула.
— Я не повернуся найближчим часом.
— Що значить «не повернуся»? Владо, ти ж… ти поховала батька, і все. Ти там одна. Що тебе тримає?
Його слова вдарили болючіше, ніж крик.
«І все».
Ніби це дрібниця. Ніби мене можна просто зібрати, як валізу.
— Мене тримає те, що я не можу дихати, — тихо сказала я. — І якщо я зараз поїду — я зламаюся.
— Ти розумієш, що говориш? А університет? А ми?
— Ждан… — я заплющила очі, стримуючи сльози. — Не тисни. Будь ласка.
Він щось ще говорив — про плани, про відпустку, про «ми».
А я вже не чула.
— Мені треба йти, — різко сказала я і скинула дзвінок.
Телефон впав на ковдру. Я втупилася в стелю.
Порожньо. Важко. Самотньо.
І найгірше — я більше не знала, чи хочу, щоб він передзвонив. 

Після дзвінка я проспала ще близько трьох годин. Десь о восьмій зібралася — і з думками, і загалом — та спустилася на сніданок. Хоча одна кава — я б не назвала це сніданком, але я вже звикла, тим більше часу було обмаль.
Викликавши таксі, я попрямувала до Андрія, бо цей чорт не бере слухавку, а ми домовлялися виїжджати о дев’ятій.
Коли я доїхала до його квартири, була вже 9:30. Чудово. Я йому голову відкручу — непунктуальний у мене братик.
На десятий дзвінок у двері мені нарешті відчинили. Але переді мною стояв не мій братик, а якась брюнетка: розтрепане довге волосся, довгі вії, на ній — одна чоловіча сорочка і голе тіло. Вона дивилася на мене так, ніби я її особистий ворог.
— Привіт. Де Андрій? — швидко протараторила я. Від її погляду мені мало б стати ніяково, але мені було байдуже.
— Андрій спить. А ти взагалі хто така, га? Андрій — мій, сучко!
Я лише закотила очі й рукою відсунула її від дверей, заходячи всередину.
— Мені все одно. Дай пройти.
— Ти що, курва, взагалі офігіла?! — крикнула вона і попленталася за мною.
У кімнаті, на величезному ліжку, спав напівголий блондин. Спав дуже смішно. Якби було більше часу, я б, як колись, зробила кілька фото й відео, щоб потім познущатися з брата.
— Стрілецький, блін, прокидайся! — прикрикнула я, знімаючи подушку з-під його голови.
Дівчина в цей момент сперлася об двері й мовчки спостерігала.
Андрій відкрив одне око, потім закрив, потім відкрив обидва й різко сів.
— Влада? Що сталося? — сонно спитав він.
— Андрію, не біси мене . Вже майже десята, а ми досі не виїхали, якщо ти не помітив.
— О чорт… сістер, вибач, — він різко підскочив і заметушився по квартирі, шукаючи одяг.
— Влад, я швидко в душ — і їдемо.
Він зник у ванній.
— Сістер?.. То ти його сестра? Могла б і сказати, — озвалася брюнетка.
— Могла б, — сухо відповіла я.
— Я Аделіна. Дівчина твого брата.
— На день? Чи довше? — так само меланхолійно кинула я.
Її обличчя миттєво змінилося.
— Ти про що?
— Ну, дівчина на день… чи довше? — з сарказмом уточнила я.
— Ну ти й курва, — надула губи Аделіна.
Я лише посміхнулася.
З ванни вийшов Андрій: біла широка футболка, чорні шорти, зручні кросівки.
— Ви точно в одне місце їдете? — запитала брюнетка, оглядаючи нас.
— Так. А що, щось не так? — здивувався Андрій.
— Та ні… просто подивися на себе. Ти зібрався, ніби на прогулянку.
А Влада — бордові брюки, майка в тон, ще й підбори.
— Ну і що? Я в будь-якому одязі красивий, — надув губи Андрій.
— Господи, майже тридцять років, а поводишся як дитина, — закотила очі я.
— Взагалі-то мені лише 27, а не 30. І так, іноді мені здається, що це ти старша сестра, а не я старший брат.
— Добре, досить базікати. Треба їхати. Давай ключі, я поведу.
— З чого б це? — примружився він.
— Бо від тебе алкоголем тхне за кілометр. Пішли вже.
Андрій слухняно пішов за мною, перед тим попрощавшись з Аделіною. 

Через хвилин сорок ми вже виїжджали в Жовкву. Ще хвилин десять — і ми опинилися на подвір’ї гарного, невеличкого будинку.
Раніше родина Стрілецьких використовувала його як дачу, але після смерті тітки Соломії її чоловік, дядько Денис, переїхав сюди жити. Тепер він консультує людей онлайн. Але не сьогодні.
Ми з Андрієм застали його в саду. Денис Сергійович саме розпалював мангал. Я мимоволі роздивлялася його: сиве волосся, шорти, легка сорочка з короткими рукавами… І в цю мить мене кольнула думка — я, виявляється, одягнулася зовсім недоречно.
Побачивши нас, чоловік немов розцвів.
Ми говорили про все на світі, але довго не торкалися теми, заради якої я приїхала. Тут, серед Стрілецьких, я почувалася як удома. Наче це була моя справжня сім’я.
Стрілецькі й справді були частиною родини.
Тітка Соломія — сестра мого тата, щоправда, лише по дідусю. Ігор Соколита, наш з Андрієм дідусь, колись зрадив моїй бабусі з бабусею Андрія. Соломія хоч і народилася з прізвищем Соколита, але бабуся ніколи її не приймала.
Після смачного м’яса ми всі вмостилися в саду.
— Що ж, Владо, — почав Денис Сергійович, — я розумію, ти приїхала не просто так.
— Так, ви маєте рацію, — кивнула я. — У мене є справа, з якою можете допомогти лише ви.
— Ну що ж, розповідай, — сказав він, ставлячи кружку на стіл і уважно дивлячись на мене.
Я поклала перед ним документи.
— Це мій спадок. Мої п’ятнадцять відсотків, плюс ще кілька відсотків від татової частки. І будинок мав би бути поділений між мною і Владом, отже, виходить, що він має належати мені.
— Я зрозумів, — не відриваючись від паперів, відповів Денис Сергійович. — Але все це матиме юридичну силу лише після оголошення заповіту. Коли воно має бути, до речі?
— Ще не знаю… — зітхнула я.
— Ви розмовляйте, а я принесу ще чаю, — Андрій підвівся зі столу й попрямував у дім.
— Але, Денисе Сергійовичу, справа в тому, що бабуся заморозила мої п’ятнадцять відсотків ще п’ять років тому. І я не знаю, що з цим робити…
— У цьому вся Маргарита Соколита, — з легкою усмішкою сказав він. — Але не хвилюйся, Владо. Ми розберемося.
Офіційну частину можна опустити — ми говорили довго. І лише близько дев’ятої вечора повернулися назад до Львова.
Я обіцяла Максу зустрітися, але сил уже не було ні на що…