Життя є і поза Спадком

Повертаючись з роботи, Макс зателефонував Владі. Йому кортіло все розповісти — поділитися здогадками, новинами, тривогами. Він був на сьомому небі від щастя, бо нарешті знайшов людину, з якою міг говорити відверто, без страху й недомовок.
Та у Влади, на жаль, були інші плани. Спочатку вона просто не відповідала, а згодом написала, що зайнята і зможе зустрітися лише завтра.
Макс відчув легке розчарування. Його не полишало інтуїтивне відчуття, що сестра починає власну гру. Але ще більше його турбувало інше — чи не опиниться він зрештою по інший бік від неї.
У цих важких роздумах він доїхав до будинку. Жінки якраз у той момент, коли там закінчували вечерю.
Марія — домогосподарка і за сумісництвом кухар — уже складала брудний посуд у посудомийну машину. Мія викликалася допомогти й відправила Марію зайнятися своїми справами.
Макс і Мія залишилися наодинці. Вони заварили каву й сіли розмовляти.
— Я розпитала маму й дізналася багато… про ту шпильку і все, що з цим пов’язано.
— Якщо ти про Вересів, про п’яту родину, яких вважають убивцями, — я теж це знаю.
— Ого. І звідки? Тітка Олена розповіла? — запитала Мія, зробивши ковток з горнятка.
— На відміну від твоєї мами, моя зі мною не розмовляє. Я телефонував Тимофію, а він уже розпитав Олександру Василівну.
— Зрозуміло… До речі, ти не знаєш, як там Лера?
— Вона ще досі приходить до тями. Майже не говорить, увесь час проводить із Денисом — і все.
— Жах… бідна Лера.
— Ага, — коротко відповів хлопець, підвівся й пішов до своєї кімнати, залишивши дівчину саму.
— От гімнюк. Навіть чашку після себе не прибрав, — обурилася Мія. 

Ранок наступного дня для кожного настав по-своєму.
Для когось — із гарячих слів і збуджених голосів, для когось — із тиші, що розривала зсередини.
Ліана Бекадзе та Маргарита Соколита говорили швидко, перебиваючи одна одну, ніби боялися втратити бодай крихту нових таємниць. У кожному слові — напруга, у кожному погляді — підозра. Світ більше не здавався простим і безпечним.
Олена сиділа поруч із Маріам, стискаючи її руку так міцно, ніби могла впасти. Тремтячими пальцями вона перегортала каталоги пам’ятників, а серце рвалося на шматки. Обирати камінь для чоловіка, з яким ще вчора планувала життя, — це було понад її сили.
Максим зірвався з дому ще затемна. Робота стала єдиним місцем, де можна було не думати, не відчувати, не зважувати кожен крок. Тікати — ось що він робив, хоча й не зізнавався собі в цьому.
А Стася…
Стася тихо ридала у своїй кімнаті, закутавшись у ковдру, мов у захист від світу. Кошмари не відпускали її ні вдень, ні вночі. Вона знову і знову поверталася в той проклятий ранок, де не встигла нічого — ні сказати, ні обійняти, ні попрощатися. Востаннє вона побачила батька вже в труні — холодного, нерухомого, чужого. І ця думка роз’їдала її зсередини.
За межами Львова життя виглядало майже нормальним. Майже.
У Луцьку Олександра та Валентин поспіхом збиралися до своєї друкарні. Вони усміхалися, хвилювалися, тішилися першими примірниками нової книги — ніби сам факт її виходу був маленькою перемогою над хаосом світу.
Тимофій гуляв парком із дружиною, притискаючи до грудей дитину. Сміх малечі різав повітря й нагадував: життя триває, навіть коли болить.
Лері стало краще. Вона знову вийшла на вулицю, підставила обличчя холодному повітрю й несміливо усміхнулася. Її тіло майже оговталося після ДТП, та шрами в пам’яті ще боліли. Проте вона жила — і це було головне.
За триста кілометрів звідси, в Івано-Франківську, Дмитро Сергійович уже допивав третю філіжанку гіркої кави, вдивляючись у рядки вчорашньої газети. Якби не Спадок і не Конклав, він давно б зійшов із розуму. Самотність полковника у відставці тиснула сильніше за будь-які справи минулого.
А от у його доньки ранок зруйнувався ще до обіду.
Дзвінок у двері був різким і нетерплячим.
Вона навіть не мала сумнівів, хто це.
На порозі знову стояла вона —
ненависна колишня свекруха.

Вікторія
Дзвінок у двері рознісся по всій квартирі — різкий, гидкий, надто гучний для сьомої ранку. Я прокинулася миттєво, вже зла, готова зірватися на тому, хто насмілився так рано припхатися.
Підійшовши до вічка, я зрозуміла: ранок, як і весь день, остаточно зіпсовані.
За дверима стояла низенька чорнява жінка з липкою, фальшивою усмішкою — Кароліна Ростиславівна Хокай. Якщо всі стереотипи про свекрух зібрати в одній людині, то це була саме вона.
Я вагалася, чи відкривати. Але жінка була нестерпною — вона знову і знову тиснула на кнопку дзвінка, граючись нею, ніби навмисно.
Я відчинила двері. Кароліна одразу розплилася в удаваній привітності.
— Привіт, Віко. Ану пропусти, — вона безцеремонно посунула мене й увійшла до квартири, прямуючи просто на кухню.
Я глибоко вдихнула й пішла слідом.
— Віко, ти, бачу, не в хатньому одязі, а ніби на пілон зібралася. Не дуже схожа ти на горюючу майбутню матір-одиначку, — вона оглянула мене з голови до п’ят, зупинившись поглядом на рожевому короткому шовковому халаті.
— Я й не горюю, — спокійно відповіла я.
— Ах ти яка, — скривилася жінка. — Значить, у неї чоловік помер нещодавно, а вона ось так… Мій Артемчик тебе боготворив, на руках носив, усе купляв, квартиру навіть на тебе переписав! А ти ось так, курво!
— Ага, на руках носив, — так само рівно сказала я. — А потім бив. І квартира, до речі, здебільшого куплена за мої гроші.
— Ой, що ти таке говориш! Нахаба! — зірвалася вона.
— Правду, — я навіть не подивилася на неї, підійшла до холодильника й налила собі води.
— Добре, добре, ми про це ще поговоримо, — різко змінила тон Кароліна. — Отож, чого я прийшла. Ми з Андрієм вирішили, що будемо ростити внука.
Я ледь не поперхнулася.
— Що-що ви вирішили з Андрієм Вікторовичем?
— Що ми будемо ростити внука. Ну або внучку, але я впевнена — буде хлопчик. Отже, домовимося так: ти народиш дитину і віддаси її нам. А ми вже подбаємо про неї. А ти… зможеш приїжджати. Правда, не часто.
— Кароліно Ростиславівно, ви дорогою об стіну вдарилися чи вас ще в дитинстві впустили? — я нарешті подивилася їй в очі. — Дитину я вам не віддам нізащо. І так, я вже робила УЗД — це дівчинка. І якщо ви не зупинитеся, то взагалі не побачите внучку.
— Це ти пришелепкувата! Ви ж домовлялися з Артемчиком — не робити УЗД, не знати до народження! — верещала вона. — І ти віддаси доньку нам! Це наша кров! Я сама її вирощу, вона буде вся в батька, а не в дурну матір! А якщо не віддаси — про тебе дізнається все місто. Я такі статті напишу, що ти ніколи не відмиєшся!
Я повільно поставила склянку на стіл.
— Послухайте мене уважно, Кароліно Ростиславівно. Маленькі нікчемні журналісти — такі, як ви і ваш син — мене не цікавлять і не становлять загрози. Якщо ви спробуєте щось написати — вас першими заберуть у поліцію. Я про це подбаю. Не забувайте: моє прізвище — Гетьман. А тепер прошу покинути мій дім.
Я жестом показала на двері.
— Ти ще поплатишся за це, курво, — прошипіла вона, виходячи й грюкнувши дверима.
Я знесилено впала на диван. Світ поплив перед очима, і я провалилася в сон, навіть не замкнувши вхідні двері.