Більше загадок і ще менше розгадок

Мія
Розмова після тієї шпильки розсипалась, так і не встигнувши початися. Мама, бабуся Маргарита Іванівна й тітка Олена мовчки перекидалися поглядами — важкими, настороженими — і відповідали запитанням запитаннями.
— Як?..
— Що?..
— Де?..
— Не може бути… Вони ж давно зникли…
Слова лунали уривками, ніби хтось рвав фрази навпіл.
Тільки я, Максим і сонна Стася стояли осторонь цієї дивної змови, не розуміючи нічого.
Коли жінки нарешті глянули на нас — різко, майже винувато — у вітальні запала тиша. Тітка Олена без зайвих пояснень відправила Станіславу назад у ліжко. Інші мовчки розійшлися по кімнатах, ніби за давно відрепетируваним сценарієм.
У вітальні залишилися лише ми з Максимом.
Він дивився на мене холодно. Надто холодно.
Так дивляться не просто люди — так дивляться ті, хто щось тримає в собі.
— І що ти думаєш про все це? — нарешті спитав він.
Мене кольнуло.
Я відчула, що це питання не лише про коробку. І навіть не про шпильку.
— Якщо ти про коробку та булавку, — я нервово видихнула, — то я ніфіга не розумію. Трясця, вони щось знають. Усі. Але не вважають за потрібне сказати нам.
— Можливо, ми дізнаємося про це тільки на конклаві… — тихо відповів Максим.
Його голос був рівний, але втомлений. Він уже збирався піти, ніби поставив на розмові крапку.
— Максим, зачекай.
Він зупинився, але не обернувся.
— Якщо ти питав не про це… — я зробила паузу, бо серце гупало так голосно, що, здавалося, він його чує. Цю тему ми майже ніколи не торкалися. Занадто боляче. — То ось що я думаю.
Я стиснула пальці, збираючись із силами.
— Мені було п’ятнадцять, коли помер Влад. П’ятнадцять, чуєш? — голос зрадницьки здригнувся. — Але я пам’ятаю його. І Владу. Як найкращих. Найсвітліших у вашій родині. Без образ, правда.
Я змусила себе дивитися Максиму просто в очі.
— Чесно… якби не ваше волосся й очі, які завжди видають Соколит, я б ніколи не повірила, що ви всі — одна сім’я.
Я говорила швидше, ніби боялася, що він мене переб’є.
— Ти хороший. І тітка Олена хороша. І дядько Борис був чесним і чуйним. Але… — я ковтнула повітря. — Але ви всі частина плану Маргарити Іванівни. Її гри. Її Спадку.
Тиша між нами стала густою.
— А вони… — я ледь усміхнулася крізь біль. — Вони були як подих свіжого повітря. У вашій родині. У всьому цьому проклятому Спадку.
Я зробила крок ближче.
— Тепер усе змінилося. Я це бачу. Я це відчуваю. Але прошу тебе… — голос зірвався остаточно. — Прошу лише про одне. Не виганяй Владу.
Я майже пошепки додала:
— Вона навіть волосся пофарбувала, щоб стати менш схожою на Соколиту. Щоб вижити. 

Макс уважно подивився на дівчину, кивнув і вийшов з кімнати.  Хлопець швидко піднявся на третій поверх до своєї кімнати взяв речі аби переодягнутися і пішов у душ . Холодний душ немов освіжив його розум . — Потрібно їхати в компанію ..
Пролунав голос в голові.  А й справді після смерті Бориса всі справи впали на плечі хлопця , бо Маргарита Іванівна на диво відійшла від справ . Але це не точно бо така жінка як бабуся вжитті не залишить нічого без власного контролю .
Макс уважно подивився на дівчину. Не перебив. Не заперечив. Лише ледь помітно кивнув — так, ніби визнав почуте, але не дозволив собі нічого більше. А потім мовчки вийшов із кімнати.
Сходи до третього поверху він подолав швидко, майже бігом. У власній кімнаті схопив перші-ліпші речі, навіть не вдивляючись у них. Йому було байдуже, що саме вдягати — аби змінити цю задушливу тишу на щось відчутне, реальне.
Холодний душ ударив по тілу різко, мов ляпас.
Макс заплющив очі, дозволяючи крижаній воді стікати обличчям, змиваючи втому, роздратування й ті слова, що досі гуділи в голові.
Потрібно їхати в компанію…
Думка прозвучала чітко, майже наказом.
І він знав — це правда. Після смерті Бориса все навалилося на нього разом: папери, рішення, відповідальність, люди, які чекали вказівок. Маргарита Іванівна дивним чином відійшла від справ, ніби добровільно віддала кермо.
Але Макс не вірив у такі збіги.
Не така вона людина, — гірко подумав він.
Жінка, подібна до бабусі, ніколи й нічого не залишає без контролю. Навіть тоді, коли робить вигляд, що відступила. Особливо тоді.
Вода продовжувала бити по плечах, а відчуття було одне — це лише початок.
І вибору в нього вже давно немає

Маріам
Після розмови я пішла до кімнати майже навпомацки. Увімкнула першу-ліпшу передачу на телевізорі, закуталась у ковдру, ніби вона могла захистити мене від думок.
Та екран світився марно — я його не бачила.
У голові знову і знову спливала та проклята булавка. Холодний метал. Гострий блиск каменю. Знак, який не мав з’явитися.
Вона залишила після себе більше запитань, ніж тиші. І менше відповідей, ніж страху.
Тихий стукіт у двері змусив мене здригнутися.
— Мам?..
Мія зайшла обережно, ніби боялася сполохати щось крихке. Її погляд був надто уважний для дитини. У ньому читалося все: «я знаю, що ти мовчиш».
Мій маленький детектив підійшов до ліжка, заліз під ковдру і, як у дитинстві, поклав голову мені на живіт. Я відчула, як вона дихає — рівно, але напружено. І зрозуміла: втекти не вийде.
— Мам… — тихо почала вона. — Що це за булавка? І чому всі так збентежилися, коли її побачили?
Я заплющила очі.
— Просто булавка, — збрехала я занадто швидко. — Нічого особливого. Може, на Конклаві…
— Не треба, — перебила Мія. Її голос був м’який, але впертий. — Я знаю, що ви всі щось недоговорюєте.
Вона підвела голову й подивилася просто мені в очі.
— Це родинний знак.
— Так само, як у нас кільце. У Соколит — брошка. У Мартиновичів — ланцюжок. У Гетьманів — хустинка.
— Тут теж дорогоцінний камінь і символ — гілка вересу.
Її брови зійшлися докупи.
— Тож не мовчи.
Моє серце стислося.
— Ти занадто розумна… — видихнула я з гіркою усмішкою.
Я хотіла захистити її. Сховати. Залишити у світі, де таємниці не вбивають.
Та правда все одно знайде шлях.
— Колись, ще до вас, до цього покоління, у Спадку було не чотири родини… а п’ять.
Мія затамувала подих.
— П’ятою була родина Вересів. Антоніна. Ілля. Їхній син Микита.
— Ця булавка — їхній символ.
Я відчула, як тіло доньки напружилося.
— Потім вони зникли.
— Чи їх вигнали, чи вони самі зреклися Спадку — ніхто не знає. Але відтоді їх вважають ворогами.
— Кажуть, вони спалили будинок Конклаву.
Я замовкла. Слова застрягли в горлі.
— Є ще дещо… — прошепотіла я. — Не доведене. Але всі в це вірять.
— Мирославу Соколиту… прабабусю Максима… вбили саме вони.
Мія повільно підвела голову.
— І тепер з’являється їхній знак… — тихо сказала вона. — Так само, як перед смертю дядька Бориса, діда Левана й Артема з’являлися наші.
Її голос затремтів.
— Це означає, що їм теж загрожує небезпека?..
Вона питала не лише мене. Вона питала темряву, пам’ять, долю.
Я притисла її до себе.
— Я не знаю, донечко.
— Можливо.
— А можливо… це знак того, що саме Вереси стоять за всім цим.
Я провела пальцями по її волоссю, ніби намагалась стерти страх.
— Ми дізнаємося більше на Конклаві.
— Мартиновичі привезуть книги з архіву.
— І тоді правда вийде на світло… навіть якщо вона болітиме.