Усе нове давно забуте старе

У будинку Соколити
по великих дерев’яних сходах піднімалася Маргарита Іванівна. Вона вже кілька разів встигла пошкодувати, що відпустила на вихідні домробітницю. Без Марії було важко, особливо о п’ятій ранку — терміново будити всіх, хто є в будинку.
Вона зайшла до кімнати Олени — ненависної невістки, яку терпіла колись заради сина, а тепер — заради онуків.
— Олено, прокидайся швидко, — Маргарита підійшла до ліжка й смикнула русяву  жінку за ногу.
— Маргарито Іванівно, що сталося? Зараз усього лише п’ята ранку. Ви здуріли чи що? — сонно й роздратовано пробурмотіла Олена.
— Якщо я здурію, то першою вб’ю тебе. Але поки цього не сталося — не бійся. Вставай і йди буди всіх. Швидко.
— Що… зараз? — розгублено перепитала Олена, хоча це запитання було радше до самої себе.
— Так! І Максу зателефонуй. Нехай їде сюди негайно. 

Максим приїхав близько восьмої ранку, перед тим завізши Владу в готель. Вони пообіцяли одне одному поки що нікому не розповідати про їхню зустріч — і про все інше теж.
Перед тим як відчинити важкі дерев’яні двері дому, хлопець зупинився. Глибоко вдихнув, кинув до рота кілька жуйок і лише тоді зайшов усередину. Він уже знав — на нього чекають.
У вітальні, за великим столом, сиділи бабуся з мамою. Ліана Георгіївна тримала в руках чашку запашної кави, тітка Маріам виглядала помітно збентеженою, а сонні Стася з Мією мовчки терли очі. Побачивши дівчат, Максим мимоволі всміхнувся. Але щойно зустрівся поглядом із бабусею — злою й напруженою, — усмішка зникла. Він одразу посерйознішав.
— Доброго ранку. Що за ранкове зібрання? — запитав він рівним голосом, у якому чітко відчувалися сарказм і глузування.
— Ти серйозно? — різко кинула Маргарита Іванівна, вп’явшись у внука поглядом. — Ми тебе чекаємо щонайменше вже дві години, а ти пропадаєш бозна-де і бозна з ким. І ще маєш нахабство щось питати? Я не чую вибачень.
Вона випрямила спину й холодно подивилася на Максима.
— Бабусю, заспокойся. Ви всі чудово знаєте, з ким я «пропадав», — хитро усміхнувся хлопець.
— І хто ж та чергова шльондра? — навіть не дивлячись на сина, кинула Олена.
— Мамо, ну як так можна? — саркастично всміхнувся Максим. — Говорити так про власну доньку — це не в твоєму стилі. Це більше бабусине.
Він демонстративно сів навпроти Маргарити Іванівни.
— Яка донька?.. — розгублено перепитала Олена, а тоді різко підвела на нього погляд. — Ти бачився з Владою?
І тут Максим розгубився. Він сказав це лише для того, щоб позлити бабусю. Але тепер, окрім киплячої від злості Маргарити Іванівни, він бачив перед собою ще чотири пари очей — сповнених надії. А маленька Стася дивилася на нього так, ніби от-от розплачеться.
— Та жартую я, — швидко відмахнувся він. — У барі сидів. І все.
На обличчях майже всіх жінок одразу з’явилося розчарування. А Маргарита Іванівна, навпаки, немов розцвіла.
— Немає в тебе відчуття гумору, Максиме. Зовсім немає. Жарти — нікудишні, — різко кинула Мія, з ноткою презирства в погляді.
Але Максиму було байдуже, що вони про нього думають. Його думки вже були зовсім про інше. 

— Отож, ми й далі будемо обговорювати, з ким і коли я сплю? — холодно запитав Максим. — Чи, можливо, нарешті перейдемо до справ?
— Поки ти не притягнув нікого в цей дім, мене це не хвилює, — сухо відрізала Маргарита Іванівна. — Сподіваюся, у цих питаннях ти будеш розумнішим за покійного батька. Земля йому пухом.
Вона кинула недобрий, колючий погляд на Олену.
«Аби не таким, як дідусь…» — подумки промовив Максим, стиснувши щелепи.
— Отож, справді перейдемо до діла, — знову заговорила Маргарита, і в її голосі вже не було жодної терплячості.
— Ліано, я сподіваюся, ти й твої дівчата залишитеся у нас, поки не мине дев’ять днів.
Це прозвучало не то як запитання, не то як наказ — чорт розбере, що саме вона мала на увазі.
— Так, Маргарито, не хвилюйся, — спокійно відповіла Ліана Георгіївна.
Вона ковзнула поглядом по доньці та внучці — коротко, різко, ніби без слів даючи зрозуміти: інакше бути не може.
Маріам Іракліївна та Мія мовчки кивнули.
— І добре. Але після цього ви тут довго не затримаєтеся, — продовжила Маргарита. — Я вирішила зібрати Конклав наступного тижня.
— Знову… — важко зітхнула Маріам.
— Так, знову, — відрізала бабуся. — Адже з’явився ще один факт. Він ніби все пояснює… і водночас залишає ще більше запитань.
Вона замовкла, а тоді різко кинула на стіл невелику чорну коробочку.
Максим машинально потягнувся до неї, відкрив кришку — і завмер. Його очі округлилися.
— Це що?.. — тихо запитав він, ніби в порожнечу.
Маріам Іракліївна зазирнула всередину й обережно дістала річ: велику металеву булавку, на якій була вилита гілка вересу, прикрашена дрібними камінцями чорного опалу.
Ліана Георгіївна схопилася за серце.
Олена різко прикрила рот рукою.
І лише Максим, Мія та Стася дивилися на цю річ із повним нерозумінням — не знаючи, в чому справа і кому вона належить.