Усе зміниться

Говорили ми довго. Як і колись, нас було троє: я і два моїх братики.
Та цього разу все було інакше. Один із них мовчав. Не відповідав. І я не знала — чи він нас чує? Чи, може, життя після смерті — лише втіха для живих? А може, ми з Максом, як божевільні, говорили просто з землею, у якій залишилося лише тіло…
Та тоді це не мало значення.
Сльози текли самі. Я не могла й не хотіла їх стримувати. Це було те рідкісне, болюче єднання зі старшим братом — моєю опорою, моїм орієнтиром, тим, на кого я завжди рівнялася. Я говорила без упину. Про все, що зі мною сталося за ці п’ять років. Про біль. Про страх. Про надії, які з’являлися і зникали. Про думки, які ночами не давали заснути.
Ми сиділи й не помічали нічого довкола. Ні холодного вітру, ні зливи, що безжально била по плечах. Наче світ зупинився, залишивши нас сам на сам із пам’яттю й втратою.
Я навіть не знаю, скільки часу ми провели на кладовищі. Години злилися в одне ціле. Ми пішли лише тоді, коли опустилася темрява, а наші речі промокли наскрізь — так само, як і ми самі, до самого серця.. 

Максим
— Доля справді хоче звести мене з розуму…
Я зустрів її. Моє маленьке янголятко. Хоч вона давно виросла, хоча між нами всього рік різниці — я завжди відчував за неї відповідальність. Хотілося пригорнути. Закрити собою. Захистити від усього світу.
Та як же це важко зробити…
Особливо коли найбільшою загрозою завжди була родина.
Ми говорили довго. Про все, що сталося за ці п’ять років. Про біль, про втрати, про мовчання. Про те, що було колись — тоді, коли нас було троє. Коли світ ще не встиг нас зламати.
Змокли ми добряче. Дощ просяк у все — в одяг, у шкіру, в думки. Та ні я, ні Влада не хотіли їхати із Сокаля. Наче це місто тримало нас. Не відпускало.
Тож ми вирішили залишитися на ніч у старому домі.
Я розпалив камін. Полум’я ожило повільно, наче теж пам’ятало нас. Влада тим часом нишпорила по кімнатах, шукаючи речі, що залишилися. На диво, вона знайшла трохи одягу — і для себе, і для мене. Ми переодягнулися в тепле, поки наше мокре життя висихало поруч із вогнем.
Ще дивніше було те, що на кухні знайшовся чай. Справжній. Ніби хтось подбав про нас наперед. Влада одразу його заварила.
Ми сіли біля каміна. І говорили. Без поспіху. Без масок. До самого ранку.
Поки вогонь не стих, а біль не став трохи тихішим..Полум’я в каміні тріщало, і цей звук раптом витягнув із пам’яті давно забуте.
— Пам’ятаєш?.. — тихо сказала Влада, не дивлячись на мене.
Я пам’ятав.
Той самий вечір. Той самий дім. Ми ще були дітьми. Світ здавався простішим, а страхи — меншими. Я сидів на підлозі біля каміна й намагався розпалити вогонь, удаючи з себе дорослого. Влада сміялася, загорнувшись у старий плед, а він — третій — сидів між нами й уважно стежив, щоб я нічого не зіпсував. Тоді нас було троє. Завжди троє.
За вікном падав сніг, а не дощ. У повітрі пахло дровами й спокоєм. Ми пили гарячий чай і сперечалися про дрібниці, які тепер здаються такими безглуздими. І я чітко пам’ятаю цю думку: як добре, що ми разом.
Полум’я здригнулося — і спогад зламався.
Тепер біля каміна знову були ми. Ті самі стіни. Той самий вогонь. Але одне місце залишалося порожнім. Я дивився на нього довше, ніж треба було. Наче якщо не відводити погляд — він повернеться. Хоча б тінню.
Я ковтнув повітря й відчув, як щось стискає груди.
— Тоді я думав, що зможу вас обох захистити, — сказав я майже пошепки. — А зараз… зараз не знаю, чи здатен бодай на щось.
Влада мовчки пересунулася ближче. Її плече торкнулося мого. Цього було достатньо, щоб не розсипатися остаточно.
Вогонь горів. Ніч тривала. А спогад болів так, ніби це було вчора.

Телефон Влади завібрував близько шостої ранку — різко, недоречно, ніби хтось силоміць вирвав нас із цієї затяжної, п’яної тиші. Саме в ту мить ми допивали другу пляшку коньяку, який дивним і майже знущальним чином знайшовся в шафці будинку, де вже кілька років ніхто не жив. Будинку, що пам’ятав більше голосів, ніж тепер міг витримати.
Десь о третій ночі тепло спогадів — чай, камін, напівусмішки — непомітно перетворилося на важкі розмови. Про майбутнє, родину, спадок. Про проблеми й плани, в яких не було світла. Міцний алкоголь не рятував — він лише робив ці слова тупішими, але болючішими.
Влада подивилася в телефон. Її брови зійшлися, пальці швидко щось набрали. Вона вимкнула екран так, ніби хотіла закрити не повідомлення, а цілий світ. Я вдихнув, щоб щось сказати, але не встиг.
Мій телефон завібрував.
На екрані — мама.
Я мимоволі випрямив спину, ніби хтось міг бачити мене крізь слухавку, й прийняв виклик.
— Так, мамо… доброго ранку, — сказав я стримано й надто серйозно, ніби це був не я, хто щойно залпом допив склянку коньяку. Ніби не я кілька годин тому разом із сестрою втоплював тишу в літрах алкоголю.
— Максе, де ти вештаєшся? — її голос був різкий, колючий. — У будинку тебе не було. На квартирі теж. Я навіть сусідці телефонувала.
У грудях щось стиснулося.
— Щось сталося? — тихо спитав я.
— Та ні, зовсім нічого, — у її голосі бриніло щось гірше за злість. — Просто дев’ять днів по батькові ще не минуло, а ти вже вештаєшся по своїх дівчатах.
Я заплющив очі.
— Мам… я нікуди не вештаюсь. Я в друга.
Коротка пауза. А потім — удар.
— Так-так. Передай своєму «другу», що шльондра — це не професія. І подарунки, які ти їй даруєш, — ненадовго. Їдь додому. Негайно. Маргарита Іванівна рве й метає… І це не просто так. Щось ще сталося. Я це відчуваю.
Гудки обірвалися.
Я повільно опустив телефон. У будинку знову запанувала тиша — густа, липка, така, від якої не рятує навіть алкоголь. 

— Що означає «щось сталося»? — трохи збентежено спитала Влада, уважно вдивляючись у моє обличчя.
— Бабуся знову капає всім на нерви.
Влада гірко всміхнулася.
— Не дивно. У цьому вся Маргарита Іванівна. На похоронах я була впевнена, що вона мене просто вб’є поглядом.
— А вона може… — зітхнув я і, помовчавши, додав: — Нам треба їхати додому.
Влада насторожилася.
— Почекай. Мама ще щось казала?
Я на мить затнувся, а тоді, ледве приховуючи криву посмішку, промовив:
— Та ні… хіба що мама назвала тебе шльондрою.
Реакція Влади була безцінна. Вона миттєво почервоніла — чи то від злості, чи від образи, чи від чогось глибшого, прихованого. Вона різко надула губи, і в ту мить мені здалося, що переді мною не доросла Влада, а дванадцятирічна Стася — така сама, до болю схожа на неї.
— Що?.. Що ти сказав? — злим, майже дитячим тоном перепитала сестра.
— Та жартую, — не витримав я й засміявся. — Вона просто думала, що я з дівчиною.
Напруга трохи спала, але тиша між нами знову стала важкою.
Та вставати все ж таки довелося. Треба було їхати. І як же шкода було переривати цей час — нашу першу справжню розмову по душах за цілих п’ять років.
Я викликав таксі, залишивши машину в Сокалі. Алкоголю в крові в обох було забагато — і не лише його.