Сокаль

Ранок наступного дня
Макс
Від Віки я дізнався, у якому готелі зупинилася Влада. Серце калатало так, що, здавалося, його чує увесь автомобіль. Без вагань я рушив туди, але кожен кілометр здавався нескінченним. Руки німіли, думки крутило в колі: що я скажу, коли побачу її? Що скаже вона? Може, вона вже ненавидить мене?
Коли я під’їхав до готелю, ноги самі понесли мене на рецепшн. Звичайно, мені відповіли, що вони не розголошують інформацію про клієнтів. Але, на моє здивування, пообіцяли передати Владі, що я чекаю її в ресторані на першому поверсі. Серце стискалося від страху та надії одночасно.
Влада
Я прокинулася досить рано, важко відсунувши важкі повіки. Привела себе в порядок, одягнулася. Погода сьогодні пасмурна, але це не змогло зупинити мене — я мала поїхати в Сокаль, у рідне місто. Ніщо і ніхто не повинен був мені завадити… принаймні так я намагалася себе переконати.
Та думки раптово перервав дзвінок на готельний телефон.
— Так, слухаю?
— Доброго ранку, Владислава Борисівна, вас турбує менеджер готелю, Тетяна.
— Доброго… щось трапилося? — голос тремтів, хоча я намагалася стримати емоції.
— Владиславо, справа в тому, що на рецепшені залишили повідомлення для вас. Я цитую: "Владо, я твій брат Максим, чекаю тебе в ресторані".
Серце застигло. Раптом з’явилася хвиля гніву, страху і розпачу.
— Дякую, — ледве вимовила я, різко закінчуючи розмову.
— Ще тебе тільки тут не вистачало… Бляха, Макс, ти все псуєш! — голос у голові рвався на крик. — Я не хочу плакати й виправдовуватися…
Я швидко схопила сумку, відчуваючи, як руки трусяться. Спустилася вниз, викликала таксі, і поки воно їхало, думки не знаходили спокою: що буде, коли я його побачу?

Максим
Я чекав.
Довго. Надто довго.
Хтось торкнувся мого плеча. На мить серце зупинилося — я був певен, що це Влада. Різко обернувся… і одразу зрозумів, як помилявся. Переді мною стояла Віка.
— Чекаєш її? — тихо спитала вона. — Не треба. Я бачила, як вона сіла в таксі хвилин сорок тому.
— Нічого, — відповів я, дивлячись у порожню чашку. — Я почекаю. Я чекав п’ять років. І ще почекаю.
Віка важко зітхнула й сіла навпроти.
— Дурний ти, Макс. Якщо вона не хоче з тобою говорити, навіщо так себе нищити?
Я мовчав. Слова не мали сенсу, коли її тут не було.
— Мм… як пахне кава, — вона спробувала посміхнутися. — Аж захотілося.
— То замов, — різко кинув я. Сам не впізнавав власного голосу.
— Мені не можна, — лагідно сказала Вікторія й поклала руку на живіт, ніби моя грубість її зовсім не зачепила.
Щось всередині мене стиснулося.
— Вибач. Мені пора.
Я підвівся, взяв піджак і вийшов, не озираючись. Залишивши її саму.
Як і себе — знову.
Я не думав у той момент — просто діяв на автоматі. Сів у машину й поїхав.
Прийшов до тями лише тоді, коли виїхав за місто. Мені здається, навіть якби я втратив пам’ять, то все одно не забув би дорогу в рідне місто.
За півтори години попереду вже вимальовувалася табличка з назвою міста — «Сокаль».
Лише тоді я вперше за весь день вдихнув на повні груди.зменшив швидкість, ніби боявся злякати це відчуття. Місто зустріло мене знайомими вулицями, які за ці роки майже не змінилися, на відміну від мене. Тут усе пам’ятало: кожен поворот, кожен ліхтар, навіть повітря було іншим — важчим, справжнім.
Я зупинився біля узбіччя й заглушив мотор. Тиша накрила миттєво. Та сама тиша, якої так бракувало там, де я жив останні роки. Я вийшов з машини, сперся на дверцята й заплющив очі. Серце билося рівніше. Вперше за довгий час.
Сокаль не ставив запитань. Він просто прийняв.
І, можливо, саме тут я нарешті дозволю собі згадати все, від чого так довго тікав.
Я під’їхав до кладовища.
Погода різко зіпсувалася — почався дрібний дощ, ніби сама природа щось знала.
Підійшовши ближче, я побачив до болю знайому постать. Руда дівчина сиділа навпроти, трохи збоку від могили, і щось тихо говорила. Вона ніби нікого не бачила й нічого не відчувала — ані дощу, ані вітру.
Я завмер.
Дихати стало важче.
Виходить, сама доля веліла нам зустрітися сьогодні.

Владислава
Сокаль — рідне місто. Місто спогадів і сили.
Сокаль бачив усе: і мою радість, і мій сум.
Коли водій зупинився біля великого кам’яного дому, я нерішуче вийшла з машини.
Спогади накрили миттєво.
Я відчинила важкі дерев’яні ворота й зайшла всередину. На подвір’ї майже нічого не змінилося, лише було видно, що за ним доглядають, хоч родина тут не живе вже давно. Ключ, як і завжди, лежав у скриньці.
І пароль теж не змінився.
Я без проблем потрапила в дім. Старі дерев’яні двері, завішені меблі… Я ходила з кімнати в кімнату, пригадуючи, що і як тут було.
Та коли піднялася на другий поверх, серце стиснулося, а руки затремтіли.
Я зайшла в кімнату свого минулого.
У мою кімнату.
Ту, в якій прожила дев’ятнадцять років.
А коли на стіні побачила маленькі дверцята — менші за метр заввишки, — на очах з’явилися сльози.
Я блукала домом майже годину, а потім пішки пішла на кладовище.
Невелику частину території огороджував красивий металевий паркан — щось на кшталт сімейного склепу.
Прабабуся й прадідусь, дідусь, тітка… і брат.
Я сіла на лавочку біля пам’ятника, на якому великими літерами було написано:
«Соколита Владислав Борисович»
1998–2017
— Привіт, братику… Вибач, що не приходила. Мені так багато є що тобі розповісти.
Дивно, правда? Я розповідаю про все на кладовищі, коли єдиний мій слухач уже п’ять років як помер.
Та в тій землі — не просто тіло.
Там частинка моєї душі й мого серця.
Недарма кажуть, що близнюки — це одне ціле. Це правда.
Коли помер Влад — померла й частина мене.