Усе повертається

Немов на автоматі дівчина зібрала речі, замовила квиток до Варшави, а звідти — автобус до Львова. Повідомила друзів і хлопця, що їде, та вирушила в дорогу.
А далі ви й самі знаєте.
Повернувшись із кладовища, я поїхала до готелю. І, як на зло, саме в ньому зупинилися Вікторія та Дмитро Гетьмани. Втім, чого ще було очікувати: якщо Гетьмани залишаються у Львові, то неодмінно обирають найкращий готель міста.
Та привабило мене не це, а казино — єдине легалізоване у місті. Я пам’ятаю, як тітка Соломія, незрозуміло яким чином, провела туди мене з Владом, хоча нам тоді було лише по сімнадцять років. Але це вже неважливо.
Побачивши Віку в ресторані, я швидко вийшла звідти й піднялася до свого номера. 

У номері було тихо й занадто стерильно — так, ніби готель спеціально намагався стерти будь-які емоції з повітря. Я кинула сумку біля ліжка й підійшла до вікна. Львів унизу жив своїм життям: трамваї дзенькали, люди кудись поспішали, і нікому не було діла до мого внутрішнього хаосу.
Телефон завібрував. Повідомлення від Ждана . Коротке, стримане, майже чуже. Я прочитала — і не відповіла. Не зараз. Зараз у мене не було сил ні щось пояснювати, ні вдавати, що все гаразд.
Я спустилася вниз уже пізніше, коли в ресторані стало менше людей. Сподівалася, що Вікторія з Дмитром уже пішли, але доля, як завжди, мала свої плани. Я помітила їх одразу — вони сиділи біля вікна, впевнені, спокійні, у своєму звичному світі, де все під контролем.
Я зробила вигляд, що не бачу їх, і пройшла повз. Серце билося швидше, ніж хотілося б. Занадто багато спогадів було пов’язано з цією родиною, і всі вони зараз настирливо лізли в голову.
Саме тоді я зрозуміла: ця поїздка — не просто втеча. Львів знову зіштовхував мене з тим, від чого я так довго тікала. І, схоже, цього разу доведеться не ховатися, а дивитися страхам просто в очі.

Вікторія
Ми сиділи з батьком за столом і вечеряли. Точніше, тато насолоджувався їжею, а мені й шматок у горло не ліз. Кожен був у своїх думках: сум, холод, жах від того, що буде далі.
І тут я краєм ока помітила дівчину, яка пройшла повз і сіла в кінці ресторану. Руде довге волосся було зібране у високий хвіст, чорний брючний костюм гарно підкреслював її фігуру, легка засмага додавала шарму. А обличчя передавало лише дві емоції — розпач і хвилювання. Її й без того туманні очі наповнилися слізьми.
— Там Влада, — повернулася я до батька.
— Що? — чоловік мало не вдавився, підняв голову й оглянув увесь ресторан, зупинивши погляд на рудій дівчині.
Він дивився довго. Я теж. Ми мовчки розглядали її, немов намагалися зрозуміти дівчину лише через погляд. Влада ж спокійно, ніби не помічаючи нас, зробила замовлення й сіла, розглядаючи інтер’єр ресторану.
Я перевела погляд на тата. Він мимохіть глянув на мене, а потім знову спокійно продовжив їсти.
— Тату, і ти не скажеш нічого? — не витримала я.
— А що я маю сказати, Віко? — спокійно, навіть не дивлячись на мене, відповів батько.
— Серйозно? Там сидить Влада. Влада, батьку. Та сама Владислава Соколита, — трохи прикрикнула я.
— Я знаю, донечко. І що?
— Ми навіть не підійдемо? Не запитаємо, де вона була ці п’ять років, чому не приїжджала?
— А ти ніби не знаєш, — батько скривився, — ця дівчинка також постраждала від Маргарити. Захотіла б — підійшла б сама. А ти їж. Якщо не для себе, то для дитини, — Дмитро Сергійович кивнув на мій живіт.
Я ще раз подивилася на неї. Влада сиділа рівно, спокійно, ніби все її життя не розсипалося колись на уламки. Ніби п’ять років мовчання не важили нічого. Ніби біль можна сховати за холодним поглядом і рівною спиною.
Вона могла підійти.
Могла сказати бодай слово.
Але не зробила цього.
Я відчула, як усередині стискається щось болюче й знайоме. Образа? Страх? Чи, може, полегшення від того, що не доведеться чути відповіді на питання, яких я боялася найбільше.
— Їж, Віко… — тихо повторив батько.
Я машинально поклала руку на живіт. Там було життя. Маленьке, беззахисне, якого ще не торкнулася жодна з наших помилок. І саме це стало останньою краплею.
Я встала різко, не озираючись. Повітря в ресторані здавалося задушливим, чужим. Я вийшла надвір і тільки там дозволила собі глибоко вдихнути.
Бо якщо б залишилася ще на хвилину — підійшла б до неї.
А я не була готова.