.

Влада
Рік тому
Десь у сонячній Барселоні, під шум моря, прокидається руда дівчина.
— Сьогодні особливий день.
Влада поспішає, аби встигнути на літак. Виходячи з дверей Львівського аеропорту імені Данила Галицького, вона трохи розхвилювалася. Та швидко взяла себе в руки й викликала таксі. Дівчина ще в туалеті аеропорту встигла переодягнутися, тож одразу поїхала до Домініканського собору.
— Гуляючи Львовом, я завжди задивлялася на цю церкву, вона має дуже цікаву ауру.
Що ж, зібравшись з думками та надягнувши платок на голову, я зайшла всередину. Там на мене вже чекали Тім, Лера і мій маленький хрещеник Дениско. Олександра Василівна була в шоці та пообіцяла нікому не казати, хто насправді є хрещеною Дениса. Нам зіграло на руку те, що Валентин Сергійович не зміг приїхати на хрещення внука.
Я, звичайно, дуже рада, що стала хресною мамою Дениска, та мене здивувало те, що Лера настільки цього хотіла, що змогла знайти мене навіть в Іспанії.
Так і відновилося наше з Лерою спілкування. Про це, крім її чоловіка та свекрухи, не знав ніхто.

навіть у той зловісний день я розмовляла з Лерою по відеочату.
— Привіт, сонечко, ти як? Куди йдеш?
— Привіт, Лер, на пляж іду. А ти куди їдеш?
— Оу, пляж… добре тобі: сонце, море. Чесно, я теж так хочу, бо в нас погода не дуже. Їжджу туди-сюди, а так спати хочу.
— Ясненько. То їдь додому, поспи, — усміхнулась я.
— Ага, точно не скоро я поїду додому. Щойно завезла Дениса до мами, а сама їду до стоматолога, потім — до Тіма на роботу.
— Зрозуміло. Це ще добре, що ти на права здала, бо я не уявляю, як би ти на тролейбусах каталася.
— Оце точно. Але знаєш, по Львову їздити страшно — цей односторонній рух мене бісить. У Луцьку набагато легше.
— Оце точно.
— Влад, тут таке діло…
— Що таке? Розповідай.
— Щось коїться, і точно щось недобре…
— Про що ти?
— Я розкажу тобі, але ти…
І тут усе обірвалося. Після цього я почула крик, і дзвінок закінчився.
Я хвилювалася та телефонувала ще кілька разів, і лише потім додзвонилася до Тимофія. Вже від нього я дізналася, що сталося з Лерою.

За день до сьогоднішніх подій.
Ранок почався з кави та красивого брюнета в моєму ліжку. Голова після вчорашніх посиденьок у барі розколювалась так, ніби я випила весь алкоголь цього міста. Скільки саме — не пам’ятаю. І, якщо чесно, знати не хотіла.
— Сонечко, прокидайся, — лагідно прошепотів він. — Мила моя, тобі вже час до університету.
Кароокий, накачений брюнет простягнув мені чашку кави просто в ліжку. Теплу. Запашну. Ідеальну.
Що може бути краще за такий ранок?
— Ти про що, Влад? — запитав він, усміхаючись. Ждан.
— Ой… я це вголос сказала? — засміялася я, прикриваючи обличчя долонею.
— То ти будеш вставати чи ні? — у його голосі звучала удавана серйозність.
— Ой ні. Сьогодні я точно залишаюсь вдома. І ти теж.
Я забрала з його рук піднос і поставила на тумбу біля ліжка, а потім потягнула Ждана до себе. Він нахилився, і я поцілувала його — повільно, тепло, ніби хотіла зупинити цей ранок хоча б на кілька хвилин.
— Ти знаєш, що я не можу, — тихо мовив Ждан, притулившись лобом до мого. — У мене сьогодні купа справ.
— Знаю, — зітхнула я. — Але ж мріяти мені ніхто не забороняв?
Він усміхнувся. Так, як умів тільки він — трохи іронічно, трохи тепло, і саме так, що серце стискалося без жодної причини. Я впіймала себе на думці, що дивлюся на нього довше, ніж зазвичай. Ніби намагаюся запам’ятати кожну рису.
— Чого ти так дивишся? — запитав він.
— Просто… добре, що ти тут, — відповіла я і відвела погляд.
Чомусь у грудях з’явилося дивне відчуття. Наче спокій перед бурею. Я відкинула цю думку, переконуючи себе, що це просто похмілля й недоспані години.
Ждан підвівся з ліжка, накинув футболку і обернувся до мене вже серйозніший.
— Я подзвоню пізніше, добре?
— Добре, — сказала я, хоча не знала, чому це слово прозвучало так важко.
 

Після того як Ждан поїхав на роботу, я знову заснула. Прокинулася вже близько другої дня.
— Ой, матінко… де мій телефон? — пробурмотіла я, перевертаючи подушку.
Коли нарешті знайшла його, зрозуміла, що краще б я цього не робила. Двадцять пропущених від Даніели й ще кілька від Терези. Чудово. Це були мої одногрупниці й ті самі подруги, з якими ми вчора знатно повеселилися.
Я зітхнула й набрала номер.
— Влада! Ти якого чорта не в університеті і якого чорта не береш слухавку?! — закричала Даніела.
— Ми вже подумали, що з тобою щось сталося! І твій хлопець, той біс ходячий, теж не брав телефон! — підхопила Тереза.
В слухавці іспанка з мексиканкою перекрикували одна одну.
— Дені, Терезо, заспокойтесь. Усе зі мною добре, — я позіхнула. — Просто вирішила залишитись удома. А Ждан поїхав на роботу. І, між іншим, він мені вже давно казав, що від вас слухавку більше ніколи не візьме.
— От чорт! — зареготали дівчата в унісон.
— Добре, тоді відпочивай.
— Добре, добре, — відповіла я і завершила дзвінок.
Я відклала телефон і почала гортати стрічку інстаграму. 
О, якісь новини зі Львова. Хоч я там і не живу вже п’ять років, усе одно цікаво, що відбувається.
Але остання стаття буквально ввела мене в ступор.
«Сьогодні в Івано-Франківську, у міській лікарні, помер директор та головний ювелір багатомільйонної ювелірної компанії “Дім Соколита” — Соколита Борис Ігорович. Прощання з померлим відбудеться завтра о 16:00 на Личаківському кладовищі».
Світ навколо мене раптом став глухим і нерухомим.