Зустріч

Максим
Прощання підходило до кінця. Натовп почав розходитись. Бабуся стояла без жодної емоції: як завжди — стислі губи, рівна спина й холодний погляд. На кладовищі Маргарита Іванівна не проронила ні сльозинки. Ця жінка не з тих, хто показує емоції на публіці. Вона навіть не дивилася в той бік, де стояла руда дівчина — немов та була випадковою перехожою.
Але я знав: бабуся бачила. Вона завжди бачить усе, просто не подає вигляду. Я чекав, бо щойно люди розійдуться і на кладовищі залишимося лише ми та могили — вона почне…
Руда дівчина нервово стискала стебла квітів, і я помітив, як тремтять її пальці. Квіти були надто пишні для такого місця. Наче вона прийшла не прощатися, а доводити — собі чи комусь іншому, — що ще жива, що має право стояти тут.
Вона зробила крок уперед. Лише один. І цього вистачило.
Тепер усі погляди були прикуті до неї. Мія та Маріам Іракліївна ахнули. Мама підняла погляд на дівчину й завмерла — в ту мить мені здалося, що вона перестала навіть дихати, не те що плакати.
У шоку були всі: чи від того, що поховали батька, чоловіка, сина, дядька або просто хорошого друга, чи від того, що побачили сестру, доньку та подругу.
І бабуся нарешті повернула голову.
Їхні погляди зустрілися. Коротко. Жорстко. Без слів.
І я зрозумів — це була не перша їхня зустріч. Принаймні у думках.
Руда дівчина повільно опустила квіти на землю, розвернулася й пішла геть. Ніхто не пішов за нею. Вона вміла зникати й з’являтися несподівано. Це вміння було в неї ще з дитинства — тоді воно виглядало більш по-дитячому і тривало максимум до вечері.
Я нервово усміхнувся.
Та тоді вона цей талант розділяла з братом…

Маріам
Коли всі трохи прийшли до тями після похоронів, ми вже сиділи вдома у Соколитів. Я, мама та Мія вирішили залишитися у них на ночівлю. Гетьмани ж відмовилися й поїхали до готелю, а Мартиновичі — додому. Вже вечоріло, і чому вони не залишилися — невідомо. Єдиним їхнім аргументом було те, що до Луцька їхати не так далеко і вони встигнуть до темряви. Вони навіть  Леру забрали , хоча Валерія і  Тимофій  давно вже живуть у Львові , а не в Луцьку. 

Отож усі, хто залишився в будинку, розмістилися у вітальні перед каміном. Попиваючи чай, ми згадували померлого Бориса. Олена та Стася щойно перестали плакати — бідненькі мої дівчата. Маргарита, як завжди, стримана, а Максим немов літав у хмарах. Та які то були хмари — невідомо.
Я хотіла запитати щось про Владу, але ніяк не наважувалася, дивлячись на всіх. У цей момент мене більше хвилювало здоров’я мами. Вона кепсько виглядала: тиск був дуже високий і не приходив у норму, а викликати швидку вона відмовлялася.

...

Вечір підходив до кінця. Стася благала, аби все це виявилося лише страшним сном. Дівчинці, якій нещодавно виповнилося дванадцять, було надто рано стикатися з такою втратою.
Та найбільше її лякало інше. Вона була майже впевнена, що бачила Владу в натовпі. Але чи могло це бути правдою? Влада не була в країні вже цілих п’ять років. Вона не приїхала навіть тоді, коли померла тітка Соломія. Хоча смерть батька, без сумніву, була вагомішою причиною… Та лякало те, що ніхто більше її помітив. Або ж помітив — і просто не наважився сказати вголос. 

Близько півночі всі розійшлися по кімнатах, намагаючись заснути. Та чи заснув цієї ночі бодай хтось?
Станіслава 

Десь унизу скрипнули сходи. Я підвелася на ліктях, затамувавши подих. За мить усе знову стихло. Можливо, то був лише будинок. Або ж хтось не спав, так само як і я.
Перед очима знову постало обличчя Влади — чітке, надто реальне, щоб бути вигадкою.
Якщо це був не сон… то що тоді?
Ніч тягнулася нескінченно довго, і разом із темрявою зростало відчуття, що ранок принесе не полегшення, а відповіді. І не всі з них ми будемо готові ....