Горе зближує ?

Мартинович Тимофій Валентинович
Дядько Борис — ніби другий батько — зараз лежить у мене на руках, не подаючи ознак життя.
Віка тисне на газ, порушуючи всі правила. За нами вже їдуть інші — позаду я бачив машину Маріам Іракліївни й Макса.
Руки тремтять, як і в той вечір, коли я побачив Леру в реанімації.
Я тримаю на руках людину, яка з дитинства була для мене ідеалом чоловіка. Я рівнявся не на батька — на Бориса.
Він був тим, хто за руку приводив мене до купки дітей, які й не дуже хотіли гратися з завжди мовчазним і сором’язливим хлопчиком, але слухалися Бориса. Навіть ВаВа приймали мене, хоч їх завжди було лише двоє.
Я не знаю, що сталося і як.
Але я плачу.
І молюся, щоб чоловік, який лежить у мене на руках, вижив.
Маріам Іракліївна Бекадзе
Я була ніби між двома краями.
З одного боку — подруга, яка в істериці сидить на задньому сидінні моєї машини.
З іншого — діти й старші, які вже забігають до лікарні.
Я допомагаю вийти Олені, і ми разом прямуємо всередину.
Коли я знаходжу всіх, то бачу Мію — мою донечку. Вона сидить і плаче, притулившись до плеча моєї мами. Серце в цю мить крається.
Але найдовше мій погляд затримується на Дмитрові Сергійовичу.
Це чоловік, який ненавидить Соколитів — усіх до єдиного. Навіть до Стасі, дівчинки, яка точно не має жодного стосунку до подій останніх п’яти років, він не приховує відрази.
І зараз він сидить і нервово мнe хустинку в руках.
Невже він переживає за життя Бориса?

Борис помер у приймальному відділенні. Було чути крики та плач родини. Серце краялось у кожного з Соколит і інших учасників Спадку. Той день минув, мов у тумані. Усі сиділи перед реанімацією й молилися та плакали, а коли дізналися, що чоловік помер, уже не вистачало навіть сліз — час завмер разом із серцем Бориса.
Але невеличкою розрадою для декого стало те, що Валерія Петрівна Мартинович прийшла до тями після важкої автокатастрофи. Тимофій та Олександра Мартиновичі побігли до Лери. А глава сім’ї, як порядний член Спадку, залишився з іншими.
Наступного дня після трагедії всі повернулися до своїх домівок та почали готуватися до похоронів. Бориса Ігоревича вирішили поховати на Личаківському кладовищі. Зібралося дуже багато людей — здавалося, немов пів міста прийшло вшанувати чоловіка.
Справжнім здивуванням для всіх стала худорлява руда дівчина, яка прийшла з величезним букетом троянд.
Максим Борисович Соколита
Погляд цієї дівчини я відчув одразу. Хоч вона й була в окулярах, я все одно знав, що за темними лінзами ховаються сірі, немов густий туман, очі. Її погляд пробирав до мурашок.
Вона — руда дівчина з довгим хвилястим волоссям, сьогодні заплетеним у високий хвіст. Певно, вона ще трохи схудла, або мені просто здається. Коротка облягаюча сукня та чорна хустинка з окулярами додають загадковості тій, кого я знаю все життя.
Сподіваюся, мама ще не помітила її. Я повинен бути першим, хто розбереться в усьому.
 

Мартинович Тимофій Валентинович
Людей зібралося дуже багато — близько сотні. Та навіть у натовпі я помітив її. Руду дівчину з величезним букетом квітів.
Бляха, коли просиш її поводитися непомітно — але ні, вона навпаки привертає до себе увагу. Цікаво, чи вже всі її помітили? І чи всі зрозуміли, хто це?
Ех… і як я у все це вплутався.
Як я витримував і мовчав, коли Макс напідпитку скаржився, що навіть не знає, де його сестра — і чи жива вона взагалі.
Чи коли Стася, граючись із Денисом, виливала малюкові душу, бо думала, що її ніхто не чує: як їй не вистачає старшої сестри, наставниці.
Я ніби повернувся у часі на п’ять років назад. Тільки стояли ми не на Личаківському кладовищі, а в рідному місті Сокалі. Чому батька не похоронили біля сина? Я й досі не знаю відповіді на це питання. Чи хіба важливо, наскільки Борис був поважною людиною, щоб отак відривати його  від рідні навіть після смерті.