Знову

Вчорашнє зібрання не принесло нічого хорошого, а навпаки ще більше роздратувало та посварило учасників.
Сьогодні вирішили зібрати повторний конклав.
Процедура конклаву, до речі, дуже цікава. Перед засіданням усі учасники повинні поклястися на вирваній сторінці з книги та поставити печатку свого роду. У будинку залишаються на цей період лише учасники. Навіть Станіславу з Денисом Антоніна на цей час відвозить до парку.
— Ну чому ми повинні їхати з дому, Антоніно? — бунтувала Стася.
— Станіслава Борисівна, краще радійте, адже у вас є ще чотири роки, а потім ми з Денисом Тимофійовичем будемо їздити вдвох, — спокійно відповіла Антоніна.
— О ні, я Дениска не залишу! — повернулася дівчина до маляти і посміхнулася.
Спроба 2
— Поки діти та Антоніна поїхали, почнемо, — взяв слово завжди мовчазний голова роду Мартиновичів, Валентин Сергійович.
— Так, ви праві, — сказала Маріам і жестом запросила всіх за стіл переговорів.
— Отож, є питання, яке хвилює всіх: хто скоїв замах на Спадок? — почав Валентин.
— Чому ви такі впевнені, що це саме замах на Спадок? — сором’язливо запитала Мія, наймолодша учасниця конклаву.
— Міє, дитя, ти ще багато чого не розумієш. Одна смерть можлива, але дві — це точно не випадково, — без сарказму сказала Маргарита Іванівна.
— Так, постраждали і Бекадзе, і Мартиновичі. Але чи можна приписувати сюди смерть Артема? Він все-таки не Гетьман, — поставила питання Вікторія.
— Дівчино, а скажіть мені, будь ласка, яке прізвище носитиме дитя у твоєму животі? — запитала тиха Олександра.
Вікторія задумалася.
— Отож, відповідь, — додала жінка.
— Добре, ідемо далі. Це все ж таки замах на Спадок. Але хто посмів? Невже це знак до початку повстання? І чи є у нас захист? Чому ті, кому судилося бути захисниками, нічого не роблять? — заявила Маргарита.
Гримнув по столу Дмитро Сергійович:
— Це натяк чи звинувачення, Рито?
Всі затихли та чекали продовження суперечки.
— Дмитре, запам’ятай раз і назавжди: ніхто, крім мого померлого чоловіка, не мав права називати мене Ритою. Для тебе і для інших я Маргарита. І так, я не натякаю, а кажу прямо: ти нічого не робиш.
— Ой, справді, — з насмішкою відповів Гетьман. — Я от думаю, чому Ігор усе життя тобі зраджував… Бо Риточка у нас лише говорити і вміє .
— Дмитро Сергійович, досить! Не смійте говорити так про мою матір і згадувати в такому тоні мого покійного батька, — встав Борис.
— Тихо! — зірвалася на крик Олена. — Невже ви не розумієте, що ми давно втратили сенс цих зібрань? Нічого тут не вирішується, ми лише сваримося. А питання так і залишаються невирішеними. Хто і чому? Можливо, ті біси давно живуть між нами, а не в книзі, — закінчила та вийшла з кімнати Олена.
За нею вибігла Маріам, аби підтримати подругу.
— Максим, іди за мамою та підтримай її, — тримаючись за серце, наказав Борис.

Усе не спроста.
— Олено, дівчинко моя, відчини двері, не плач на самоті, — стукаючи у замкнену кімнату, благала Маріам.
Підбіг Максим: — Мам, заспокойся, усе налагодиться.
— Залиште мене… Це знову починається. Я не готова втрачати ще когось, — крикнула Олена.
— Мам, що ти таке говориш? Ми всі в безпеці, усе гаразд.
— А Влада, Макс? Чи ти забув, що в тебе є ще одна сестра? Невже бабуся так постаралася?
— Мам, я пам’ятаю, але її тут немає. Що я можу зробити? — вже тихіше відповів Максим.
— Щось можеш. Просто не хочеш. Якби хотів — знайшов би спосіб зв’язатися з нею.
Максим не встиг нічого відповісти, як із кімнати засідань почувся крик.
— Синку! Борисе! Викличте швидку негайно! — кричала Маргарита.
— Тато! — вигукнув Макс і помчав до кімнати.
На підлозі без свідомості лежав Борис. Бабуся сиділа над ним, кричала й благала про допомогу. Олександра надавала першу допомогу. Мама вже стояла поруч і ридала.
— Бляха, не забувайте, що ми в глушині. Дорога погана, до міста далеко — швидка може не встигнути. Потрібно їхати самим, — вигукнула Віка й жестом показала на свою машину.
Тимофій зреагував миттєво: вже за хвилину Віка й Тім везли Бориса до лікарні. За ними рушили й інші.