Вас вітають Карпати

До трьохповерхового дерев’яного будинку під’їжджають Соколити. Та на парковці вже стояв автомобіль — вони не перші.
Зайшовши в будинок, вони помічають трьох жінок. Маргарита та Борис одразу підходять привітатися з найстаршою: Ліаною Георгіївною Бекадзе, головою роду Бекадзе. Висока жінка років 60, брюнетка, у довгій закритій сукні та чорній хустинці на голові.
Олена та Станіслава першим ділом підійшли до Маріам Іракліївни Бекадзе — доньки Ліани. Чорнява, приємна жінка в стриманому брючному костюмі.
— Вітаю, тітко Маріам, — підбігла дівчина та обійняла жінку.
— Привітик, Стася, як ти?
— Все добре, дякую, а ти як? Що думаєш щодо всього цього? — вже відповіла Олена, обіймаючи Маріам.
— Давай дочекаємося всіх, тоді поговоримо, — тихо сказала жінка.
Олена лише кивнула та подивилася в сторону Максима, який уже сидів поруч із Мією. Мія Багратівна Бекадзе — внучка Ліани та донька Маріам, спадкоємиця роду. Не висока, тендітна дівчина років 20, з довгим чорним волоссям та карими очима, з рисами обличчя, притаманними грузинкам. Одним словом, красуня, яка запала в душу Максиму.
Поки всі розмовляли про своє, помічниця Антоніна, яка доглядає за будинком, готувала обід. До будинку під’їхала ще одна машина — приїхала родина Мартиновичів.
Мартинович Валентин Сергійович — голова роду. Високий, широкоплечий чоловік, брюнет, років 45. Його дружина Олександра — красива, худорлява блондинка. Їхній син Тимофій — брюнет, високий, широкоплечий, схожий на батька, років 26. Він був не сам, а з малюком Денисом 1,5 місяців.
Максим одразу підійшов до Тимофія, а Дениска віддали Стасі.
— Привіт, а ти чого сам? Де Лера? — запитав Максим.
— Так, Тимофію, де твоя дружина? Чи Валерія не знає про правила Конклаву? — запитала Маргарита.
Тимофій розгубився, та вже мав відповісти, як втрутилася його мати:
— Маргарито Іванівно, Лера в реанімації — сталася страшна автокатастрофа, — сказала Олександра.
Усі почали бажати здоров’я, розпитувати, що і як сталося, і в домі піднявся шум.
Цей галас перервав чоловік, який щойно зайшов. Високий, сивий, серйозний чоловік років 70 — Гетьман Дмитро Сергійович. За ним зайшла донька Вікторія Гетьман-Хокай.
Ось і почалося…
На конклаві через сварки, жалість та ненависть було доведено, що хтось скоїв замах на Спадок. Адже смерть Артема Хокая, колишнього чоловіка Вікторії та батька ще не народженого спадкоємця Гетьманів, була не випадкова. Самогубство Левана Бекадзе, сильного духом гірського грузина, молодшого брата Маріам Іракліївни, також поставили під сумнів. І ще до цих усіх історій приписали аварію, в якій постраждала Валерія Мартинович.
Залишилися лише питання і жодної відповіді.
Мертву тишу в залі засідань порушив Дмитро Сергійович — людина, яка встає на захист усього Спадку, але не подобається нікому. Чому? Незрозуміло нікому, крім Маргарити Іванівни, яка й посіяла це зерно сумнівів і ненависті до Дмитра.
— Отож, постраждали всі сторони, — з ноткою огиди кинув короткочасний погляд на Маргариту і продовжив: — Звичайно, окрім Соколит. Що ви думаєте з цього приводу?
— Я думаю, що нас залишили на потім, — стримано відповів Борис.
— Надіюсь, це «потім» не настане, — тихо, неначе благанням, сказала Олена.
— А можливо, ваше «потім» настало раніше, ніж у інших, —, подивившись на всіх хитрим поглядом, випалила Вікторія.
— Що ти маєш на увазі, Віко? — здивовано, але з посмішкою, запитав батько в доньки.
— Тату, можете не грати здивування, всі дуже добре розуміють, про що, ні, скоріше про кого я кажу.
Максим гримнув по столу та встав, реакція деяких людей була безцінна.
— Ні, дівчино, не розуміємо, поясни свої слова, — процідив хлопець.
Вікторія теж не промах, встала зі столу та підійшла до розлюченого хлопця й погладила його по щоці.
— Справді, Максиме, — хмикнула Вікторія, — раніше для тебе я була сестричкою або ж навіть невісткою. І що змінилося, а?
Всі мовчали, розгублено дивлячись на тих двох. У повітрі літали ненависть та презирство.
— А сталося те, Віко, що ти вийшла заміж не за брата, а за курву… хотілось би сказати «земля йому пухом», та не скажу, нехай гниє, — вже скрізь зуби говорив Максим.
— Максим, досить, — встав Борис і хотів заспокоїти сина. Та втрутилася бабуся: — Нехай продовжує, хіба він бреше чи щось придумує? — з посмішкою зупинила сина Маргарита Іванівна.
Віка зробила глибокий вдих і сказала, немов пирснула отрутою, як та змія:
— Можливо, мій колишній чоловік і курва, але він батько моєї дитини, тож закрий рот, адже ніхто з вас не має права мене засуджувати.
— Справді, ну так, жодних засуджень, коли помирає коханий, а вона, як коза, скаче за іншого заміж, — усміхнувся Макс.
— Соколита, закрий рот, а то я тобі язика відріжу! — Батьку, не треба, — сказала Віка до Дмитра Сергійовича і підійшла до Максима, давши йому ляпаса.
Всі ахнули, а Максим лише усміхнувся.
— Посміхаєшся, так? — крізь сльози говорила дівчина. — Посміхайся, захисна реакція, так? Напевно, важко жити, коли знаєш, що брата вбили, а сестру відіслали власна ж родина.
Закінчивши, Вікторія Дмитрівна вийшла з кімнати та попрямувала до своєї машини.

Вікторія Дмитрівна Гетьман-Хокай
— Я сіла в машину, натиснула на газ і поїхала. Незнаючи куди і як, очі затуманилися від сліз. Я їхала і їхала. Зупинилася лише тоді, коли почула шум водоспаду і зрозуміла, що далі дороги нема.
Манявський водоспад — місце сили, спогадів та тиші. І я, і Влад любили це місце, адже людей було мало, а краса неймовірна. Цей водоспад став місцем нашого першого поцілунку, розмов до глибини душі та зізнань у коханні.
За п’ять років змінилося все: людей тут стало більше, підлітки ганяють з боку в бік, роблячи селфі для Інстаграму, старші ж посміхаються та незграбно фотографують водоспад, аби показати дітям чи друзям. Ніби всі щирі, але одночасно й штучні.
Сльози не проходять, здається, що течуть вони сильніше, ніж вода напроти. Злість та біль розривають мене зсередини. Спогади поглинають.
На тому ж місці, де зараз стоять дві невисокі школярки, які знімають відео, колись стояли ми. Я — вісімнадцятирічна дівчина в рожевій наскрізь промоклій сукні, а він напроти… Кохання всього мого життя, людина, яка займає найбільшу частину мого серця. Високий, веселий, щирий хлопець з блакитними очима, в яких я могла тонути все життя.
Він обіймає мене, міцно пригортає до себе, усміхається найщирішою посмішкою та цілує. Зізнається у коханні, дарує каблучку… А потім усе. Темрява, яка засіла у серці. Місяць по тому, замість того щоб вибирати весільну сукню, я вибираю сукню на похорон.