Подарунок

Кур'єр під'їжджає до великого будинку, зробленого у стилі старого Льовову. Три поверхи , колони й статуї, сад із фонтаном — немов музей ,а не житловий будинок . Маєток роду Соколита.

 Хлопчина  в червоній та кепці віддає красиву подарункову коробочку низенькій чорнявій жіночці в елегантному костюмі. Це Марія –керуюча будинком і вірна радниця господарів дому. Жінка відчиняє важкі дерев'яні двері та заходить до кабінету, підходить до великого дубового столу й ставить коробку перед господинею.

Худорлява жінка років шістдесяти п'яти, білявка із сивиною в елегантному брючному костюмі —Маргарита Іванівна Соколита голова роду. У коробці вона побачила те що точно неочікувала.  У середині було три речі: кільце, хустинка та ланцюжок. Побачивши їх Маргарита заціпеніла. 

Кільце –срібне, у формі пера з маленьким сапфіром посередині ; Хустинка вишита срібними нитками:дерево із сапфірами на гілках;  І ланцюжок із підвіскою у формі ключа з аметистом. Але найстрашнішим були не речі, а записка в коробці, на якій був намальваний золотий сокіл із рубіном замість ока. 

Усе це – знаки родів.                                                                Кільце – рід Мартиновичів, родина , яка зберігає всі секрети та історії Спадку.                                                        Хустинка –рід Гетьманів,охоронці Спадку та всіх вартових.                                                                                      Ланцюжок – рід Бекадзе, хранителі реліквії.                    І нарешті Сокіл – рід Соколита головні у Спадку. 

СПАДОК                   

Різні родини, різні звичаї, різні міста – та є те, що їх  об'єднує . Одна таємниця, один закон, один обов'язок. Усі чотири родини є частинами Спадку – вартовими історії та реліквії.  Усе почалося задовго до сьогоднішніх подій, ще до князів.                                   Спадок передався з покоління в покоління чотирьох родин .Одна реліквія, одна книга та чотири вартові, які створили орден , аби захистити все людство від чогось або когось страшного , прихованого в тій книзі.                                                                                             Вартові  розділили між собою обов'язки та речі , що  стосувалися   таємниці , й називали себе частинами Спадку.  Так це триває і досі 

КОНКЛАВ 

До Маргарити приходить усвідомлення.— Якщо речі тут, тоді де їхні власники? — питає жінка, ніби в порожнечу.— Маріє, зателефонуй Борису, нехай усі приїжджають негайно!Марія безшумно вийшла з кабінету, дістала телефон із кишені, знайшла контакт «Борис Ігоревич» і зателефонувала. Після розмови жінка полегшено зітхнула та стала чекати на приїзд членів сім’ї.Першими з роботи повернулися високий, бородатий блондин із легкою сивиною — Борис Ігоревич Соколита, син Маргарити Іванівни, та його дружина Олена — низенька, тендітна жінка з довгим світло-русявим волоссям. Вони одразу пішли у вітальню.У світлій просторій кімнаті біля великого столу стояло сім стільців. Центральне місце по праву зайняла Маргарита. Праворуч від неї сіли Борис та Олена.— Мамо, що трапилося? Чому таке термінове зібрання?— Зачекай, синку. Розповім, тільки дочекаємося всіх. До речі, Олено, де твої діти? Чому вони досі не тут? Що ти за мати, що не може зібрати дітей?— Маргарито Іванівно, по-перше, це не лише мої діти, а й вашого сина також. По-друге, вони вже їдуть. А по-третє — хіба це не через вас я не можу бачити всіх своїх дітей?— Ти смієш так зі мною розмовляти?! Борисе, заспокой свою дружину!— Що тут відбувається? — перервавши суперечку старших, у кімнату зайшла дівчинка років дванадцяти — блондинка з довгим хвилястим волоссям і блакитними, мов небо, очима.— Доню, ти вже тут. Сідай, ми з бабусею просто розмовляли, нічого серйозного, — хрипло промовив Борис.— Так, Станіславо, сідай. Є серйозна розмова, але почнемо, коли приїде твій брат.Дівчина кивнула Маргариті та сіла біля матері.Через хвилин десять приїхав і Максим — найстарший син Бориса та Олени, високий хлопець років двадцяти п’яти, красивий, широкоплечий, із синішими за море очима та світлим волоссям. Тепер було зрозуміло, які риси зовнішності вирізняють рід Соколита.Хлопець сів ліворуч від Маргарити Іванівни.— Що ж, нарешті всі в зборі. Почнемо.Жінка поставила на стіл ту саму коробку. Максим одразу взяв кільце до рук.— Що це означає, бабусю? Чому ці речі у вас?— Не знаю. Це приніс кур’єр. Але це точно не добрий знак. Я телефонувала Ліані Георгіївні, Валентину Сергійовичу та Гетьману — ніхто не відповідає. Але це ще не все. Ось.Жінка передала записку синові.— Це попередження? — запитала Олена.— Скоріше погроза, — тихо відповів Борис.— Потрібно збирати конклав, — твердо сказала Маргарита.— Конклав — це зрозуміло. Але що робити з цим? — Олена вихопила записку й піднесла її до очей Маргарити. — Я не хочу більше нікого втрачати. Досить. Насамперед я хочу забезпечити безпеку дітей.— Тихіше, заспокойся. Максим і Станіслава будуть під наглядом, — сказала старійшина роду Соколита.— Бабусю, у сенсі «під наглядом»? Я вже не маленький хлопчик. Я повнолітній і зможу себе захистити.— Добре. Але як же Влада? — ледь не зриваючись на крик, сказала Олена. У її голосі чулося материнське занепокоєння.Борис узяв дружину за руку. Усі замовкли.— Мамо… — тихо промовила Стася.— Не смій. Вона сама вирішила покинути сім’ю. Вона більше не Соколита, тож нехай розбирається сама. А конклав я зберу завтра. Збирайте речі — ми їдемо до Франківська.Маргарита встала з-за столу та вийшла з кімнати…