Волонтер.

Засновано на реальних подіях.

День перший. 24 .02.2022.

Був сонячний ранок. Сонечко гріло через закриті штори на вікнах. Денис був у стані на пів сну. Але насолоджувався теплом яке надходило через вікно , як через лупу.

Хлопець подивився на телефон. На годиннику : 06:30. На телефоні стояв режим "не турбувати". Але прийшло сповіщення від мами : "Синку війна , ти де? Війна..." .

Повідомлень було близько п'яти. Денис зі сну перше що подумав це : "Яка маячня ... Війна..." І продовжив спати далі. Згодом завібрував телефон вже в його дружини , Марини.

Вона злякано встала з ліжка та побігла до вбиральні . Забігала по кімнаті одягаючись. Розмовляючи із кимось по телефону : "Так.. не може того бути... Так... Прошу? Що? Жах... Добре чекаємо".

Денис не чого не розумів , але піднявшись з ліжка , ледве зміг видавити з себе запитання :

-Що там , дідька , сталося ?

-Війна..

-Яка війна?

-Та сама війна , любчик , Росія напала на Україну... Моя сестричка їде з чоловіком до нас.... Їх бомблять.

Із цими словами вона ще бистріше забігала по кімнаті , приводячи себе до ладу. Денис також встав . Але не встиг що необхідно для себе зробити.

Стук у двері. Вони приїхали. Почалася метушня : сестра Марини дуже нервувала . Вона розповідала все дуже швидко , та в дрибницях. Бомбили аєропорт.

Марина з сестрою вийшли в магазин. А Денис із Сергієм пішли шукати бомбозховище. Сергій чоловік Міли , сестра його дружини. Був ранок. Перше рішення було, йти в лікарню якщо почнуть бомбування , бо там було обладнано бомбозховище. Відкинули : дуже далеко.

Друга ціль це подвір'я будинку де жив Денис. Там посередині стояла винтеляція . Прямокутний лаз який вів до умовного бомбосховища. Вирішували довго де є вхід. Але посередині до самого двору сиділи молоді люди. Пили пиво.

-Хлопці чуєте де вхід до бомбосховища? -гукнув до них Денис.

-А тобі нащо? - запитав хлопець який був самим п'яний з усіх хто там сидів. Він був з сильно опухлим обличчям від тої кількості алкоголю що він вживав щодня.

-Як нащо? А ти не знаєш... Війна...

І тут роздався сміх. Соркастичне  ставлення. І навіть на межі погроз. Цей варіант хлопці також відкинули. Наступний варіант знаходився за два квартали.

Хлопці підійшли до людей які розривали вентеляційну шахту , яка була закрита роками.

-Добрий день! -привітався Сергій , до пана який жваво орудував лопатою.

-Добрий день!- відповів чоловік , продовжуючи роботу.

-Ми можемо допомогти? -трішки нервово запитав Денис.

-Зараз ні.... Але у вечері... Ми будемо прибрати приміщення. За дві години приходьте. 

Хлопці прийшли. Були перевдягнуті , і готові до роботи. Вони таскали мішки , прибирали сміття , розбирали дерев'яну підлогу для лавок.

Повернувшись до дому хлопці впали та заснули біля своїх дружин.

  День п'ятий. 29 . 02. 2022

Страх наповнював всіх. Але виходу (як здавалося) не мали . До того бомбозховища їх не пустили. На запитання "чому?" , мали відповідь : бо бункер зачинений.

На п'ятий день їх запросили прибирати бомбозховище в дворі , сусідка. І знову хлопці почали робити свою справу : носити мішки з сміттям , робили драбину , відкривали вентиляцію , робили лави. Де і ночували того ж дня.

Сирени часто лунали. Десь на околицях лунали вибухи. Почалися бої місцевого значення. Смерть , бруд , кров та відчай . Це їх стало сопроваджувати повсюди. 

Страх - став частиною їхнього життя в ночі. Разом із комендантською годиною. Дениса та Сергія запросили крутити Бандерівський смузі. Денис пішов. Сергію було лячно. Він відокремився , і приніс тільки пляшки для смузі.

Денис же крутив ті смузі , разом із всіма хто там був. Закінчивши , пропав увесь бензином , так сильно що ще декілька днів хлопець відчував це запах.

День дев'ятий. 3.03.2022

Марина дізналася що є евакуаційний потяг до Львова. Він був безкоштовний . Друзі зачали збиратися. Наробив ши безлад в хаті , були готові вийти. Ранок приніс із собою сніг.

Молоді люди перечекали тривогу в бомбозховище.  В останній раз в цьому місті. В рідному місті. Колись в безпечному місті. Викликали таксі. Доїхали з клунками до вокзалу. Люди були всюди , як величезні черги. Але черги були лише частиною тієї проблеми.

Натовп людей. Це було великою проблемою. Люди товпилися всюди : на касах щоб щось собі дізнатися , в коридорі приміських сполучення , на перонах. Військові ходили групами разом із поліцією , перевіряючі документи в усіх чоловіків , які здавалися їм підозрілими. 

Друзі вийшли на  перший перон. Людей було дуже багато. Так багато що люди торкалися один одного , хтіли вони того чи то ні. Хтось кричав де той потяг , та питав коли ж саме скінчиться це септо знущання , бо потяг затримувався. 

Хтось тяг за собою речі , які не могли знадобиться на поселені. Люди тягли все що могли із собою взяти. Ба навіть домашніх тварин. Тут були всі : жінки , діти , літні люди , чоловіки в розквіті сил , та зовсім молоді хлопці.

Всі ті хто тікає від війни. Від обстрілів. Від крові та смерті. Гучномовець прокричав : "Потяг із сполучення Д888-Львів відходить із третього перону! Повторюю! Потяг із сполучення..."

Та не хто вже і не слухав. Всі почали бігти в сторону третього перону. Стрибали із перону на колії та бігли на впростець до третього перону. Хтось падав. Губилися речі.  Та натовп дуже швидко перемістився на третій перон.

Десь далеко пролунав свист електровоза. Приїхав поїзд. Люди зачали сідати у вагони. Почалася паніка. Давка. Хтось кричав. Хтось ругався. Речі передавали по головах. Перші сідали жінки та діти. Потім літні люди. Вже на останню мить чоловіки. Марина притиснулася до Дениса дуже міцно . Вона стогнала  час від часу , та дуже тремтіла , не то від страху , не то від холоду.

Їм дали змогу сісти. Ба навіть в купе , де було дуже багато людей. Здебільшого жінки і діти. Загалом п'ятнадцять чоловік. На одне купе.потяг був новий , та комфортабельний. Діти сіли зверху , а дорослі сіли на ніжню поличку. Були і такі які сіли навіть в коридорі на підлозі. Були готові їхати. Аби виїхати. Їхали і просто до Львова , і за кордон через Львів. Їхали бо хотіли жити.