Параноя.

Присвячується всім нашим загиблим героям.

Андрій лежав на підлозі  дивився на обідрену стелею. В голові почали прокидатися спогади про рідну Полтавщини. Хлопець здавалося бачив перед собою верби , що щойно проснулися від зимового сну , на весні. Бачив як птахи що повернулися , летять над ставком , який був огорнутий ковдрою сну , та спокою.  

Андрій сам собі посміхнувся  , а зимове сонце гріло його з середини. Навіть в цій холодній , сирій кімнаті. Одна сира кімната , один брудний туалет , та одне незастелене ліжко. Лютневий вітер приніс із собою страшні спогади . Те що хлопець вважав минулим стало реальністю.

Кожен лютий було одне і те саме. Все почалося із російсько-української війни. Андрій здавалося був досить успішним снайпером. Сторонній людині це слово було би не до місця , але до сотні вбитих росіян , для військових було досить успішним . Доречним і добрим. 

Саме в той час в середині Андрія засів страх. З першого бою. То було тяжким випробуванням. Спочатку обстріли, які зачали росіяни , лунали далеко на гарізонті , і були схожі на якійсь фейрверки. Та за п'ять хвилин вибухало вже перед очима. Лудей які стояли поряд стало підкидати ( розривати на шматки) в гору та на вкруги.

Коли хлопець зачав стриляти то він був весь ( не в його , не чужа , а так просто вийшло) в крові. Стриляв він влучно. Це був АКС-М. Він не бачив хто то такий був. Вони просто падали. Але бігли як таргани. І знову падали. І знову бігли. І так всю ніч.

Як би тільки одну. Так було два роки. Бруд , кров та попіл. Нестача їжі. Пісок який хрумкотів на зубах. Та трупи . За два роки Андрій їх побачив безліч.

Одна справа , це коли вороги яких набили на передодні , чи то тільки що. Інша справа коли це були свої. Брати. Ті люди із ким ти вчора поряд їв та спав. Тих з ким встиг заприятелювати.  І ось вони вбиті. 

Кров. Це що одна віха. Страшна. Не хто не задумується коли вона тече по твоїх венах. Коли пульсує. В той час коли живить твій організм. Але стає дуже страшно коли ти відчуваєш мідний присмак вражої ( або ж крові щойно вбитого брата ) крові у себе в роті .

Згадуючи це Андрій крикнув. Потім підскочив з місця. Схопивши якесь ганчір'я та стренч та закрив ним вікна по всьому периметру. Потім схопивши всі подушки з канапи та ліжка ( та й взагалі всі які зміг знайти ) та заклав ними вікна.

Він став ходити із сторони в сторону та промовлячі тільки :  "Ні Назар... Ні ..." Так Назар. Це був його друг. Андрій був поруч із Назаром з перших днів російсько-української війни. Разом два роки. Вони робили все разом. Стали братами , хоча би не по крові , але по зброї .

Прийшов час повертатися до дому. Але росіяни зачали бій на передодні ротації. Обстріли. Один раз , другий , третій . Не зличенні . А далі ворожий наступ. 

Один вибух поряд . Андрій пам'ятав лише це. Його відкинуло кудись вгору та вбік. Прокинувся він вже в шпиталі. А Назара розірвало. Його привезли матері в закритій труні. Андрій так нечого не зміг сказати їй. 

"Ні.. ні братеньку... Ні Назар... "- скрипнули двері.

Андрій обернувся. В дверях стояв хлопець. В російській формі. Обличчя бліде із блакиньо -жовтим відтінком. В області грудей мав кулеві отвори , які були залиті кров'ю. Не червоною. Чорною.

Андрій відскочив , та ледве не впав. А хлопець відкрив рота , який був також чорним. Звідки стали вилазити таргани , та лечінки в перемішку з чорноземом. Хлопець криво посміхнувся. Та вже не зміг закрити рота , щелепа так і лишилася весіти. Захрепів та присів на підлогу у кутку дивлячись на Андрія блідо-зеленими очима.

Він пам'ятав того хлопця. Це перший кого він вбив. Принаймні першого кого він побачив як вбив. Це був той самий перший бій. І цей росіянин намагався застрибнути до них в окоп. Він стрибнув , але Андрій пустив чергу вбивши його.

А тепер він був тут у них у кімнаті. Сидів дивився на нього , і якось дивно посміхався , своїми поїденими хробаками  зубами.

Андрій знову крикнув. Сильніше ніж треба було. Побіг до конапи видвинув її від стіни , та застрибнув, в простір що утворився. Він закрив обличчя руками та став повторювати одну і ту саму фразу : "Тебе не існує... Тебе не існує... Не існує... Я тебе вбив..."

Він не знав скільки просидів там. Здалося що саму вічність. Стало темно. На вулиці загорілися ліхтарі. Трішки заспокоївшись Андрій встав на ноги. Росіянина в кутку вже не було. 

Перебішками хлопець дістався до кухні. Швидко закинувши консерви до рота , схопив попельничку та цигарки та побік у свій сховок за канапою. Сівши на підлогу Андрій затис зубами цигарки та закурив . В голові знову замайоріли спогади. Полтавські озера та ставки. Де понад ставком летять птахи , а коники надвечір зачинали скрегечати.

Але за мить спогади віднесли його до розбомбленого Донбасу. Він відчув запах гарі , та побачив навколо руїни та згарищя. Відчув як полум'я їсть будинки. Як пече обличчя. Почув як вибухають бомби навколо. Андрій зойкнув. Та захасивши недаполок , він притиснувся до підлоги сховавшись від обстрілів яких не було.

І знову він не міг сказати скільки часу він так пролежав. Досить довго. Можливо що декілька годин. Але лежав він поки вибухи що він чув не припинилися. Тяжко дихаючі він сів. Голоду (чи то можливо це через адреналін  який наповнював його) він не відчував.

Віддишавшись він дозволив собі підвестися на ноги , та тримтів наче від холоду , ледве доліз до конапи.  Він притис ноги до грудей та заснув. Не на довго але все ж таки . Андрій провалився в чорний колодязь сну.

Він не бачив снів. Але сон сам по собі ( навіть такий не тривалий ) надавав чоловіку сили. Сили встати , і хоча би щось робити. Прокинувся він миттєво. Так само як і заснув. 

Вскочивши з конапи  , Андрій вимкнув світло , яке робив спеціально для цієї ковалерки. Великі освітлювачі. Прожектори. Щоб були схожі на сонце. У своїй новій києвській ковалерці.  Двері знову скрипнули. Це було саме після війни. Після смерті Назара.

Злякано чоловік подивився в бік виходу. Він почув як плитется щось  по підлозі. Плитется щось вологе. Бридке. Андрій подивився на двері. Вони відчинилися.