Розділ 52

Втекти від викарбуваного на небесних скрижалях не вдалося. За останнім чоловіком з роду Половців уже полювала смерть. Про життя козака навіть склали думу, яка називається «Ой, Лимане, Лимане». Відходити до праотця йому випало на своєму обійсті — поряд з тією, що подарувала життя. Стомившись від болю хлопець закрив очі і бачив перед собою пройдену дорогу. Душа його вже збиралася відлетіти. Але такої жахливої смерті, яка чекала на нього та неньку, ніхто не побажав би навіть найлютішому ворогу.

Аби помститись характернику турецькі воєводи як круки роздирали рідні йому місця. Та найбільше познущалися вони над дорогими його серцю людьми, поглумившись над тілами сина і дружини Сірка, знявши їхні голови і порубавши їх тіла так, як рубав напасників січовик.

Саме тоді Сірко відчув як завмирає його серце. Намагаючись відігнати від себе сумні і тривожні думки козак збирався нанести новий удар по своєму давньому супротивнику. Але тіло відмовлялося слухатися. Втрачаючи внутрішню рівновагу чоловік повернувся до хутора Мерефи. Побачений там жах змусив його завити раненим вовком. Те, про що колись попереджав послідовник старого сотника, звершилося саме цієї миті. Душа його розірвалася на дрібні шматочки.

З останніх сил січовик поховав своїх рідних і почав готуватися до скорої кончини. Морально знищений, вкінець зморений від постійних внутрішніх діалогів віддав людям усе, що мав. Іван був цілком певний того, що вже не має повертатися з іншого світу як робив це з допомогою джури останні кілька десятків років.

Єдине, що йому залишалося зробити це побудувати свій останній земний будинок. З міцних дощок характерник змайстрував добротну труну. Витесуючи її вісім днів поспіль він звільнявся від усього, що не давало спокійно спати ночами. А дев’ятого дня попрощався з коханою Україною, для блага якої чинив своє правосуддя, і упокоївся.

Його думки в останні миті закарбовано в щоденнику разом із викарбуваним на могилі заповітом, за яким козаки мали сім літ носити за собою праву руку характерника — у боях, а потім повернути її до могили.

Найголовнішою ж заповіддю після його відходу лишилась подарована людям свобода, яка й була основою його надзвичайних здібностей вкупі з любов’ю до рідного краю.

Те, що усі намагалися пояснити якимись надуманими причинами, насправді було простим і зрозумілим для звичайних людей.

Усвідомлюючи, що ми самі носимо в своїх генах галдовницькі переконання, зможемо втілити у реальність всі свої мрії.