Розділ 43

«Не так тії вороги, як добрії люди», — писав колись Тарас Григорович Шевченко. Усі ми намагаємося захиститися від підступів чужинців, а може виявитися так, що серед тих, кого заведено вважати своїми друзями зачаївся Юда. Ті, котрі ніби щиро тобі посміхаються і співчувають, насправді радіють, коли ти опиняєшся в небезпеці. І розпізнати їх вчасно майже неможливо. Тому будь уважними та розбірливим у спілкуванні, не говори зайвого і готуйся відбити напасників, якщо хочеш зберегти цей непевний спокій.

Боротьба за владу змушує втягнутих в неї втрачати людську подобу і нищити тих, хто хоча б трохи наблизився до цього використовуючи підлість і підлабузництво.

Не змогли здолати славного кошового татарські яничари та московитські посіпаки. Підступні брати серед своїх полонили отамана і віддали чоловіка на поталу цареві.

За довге козацьке життя встиг він набути не лише прихильників, а й лютих ненависників. Змовившись спіймати характерника полтавський полковник Федір на прізвисько Жученко передав чоловіку, що князь Ромодановський бажає особисто забрати з його рук полоненого кілька місяців тому білгородського мурзу Тенмамбета.

Тривожно було на серці Івана. Але майбутнє вкрилося мороком і ніяк не можна було зрозуміти, що саме чекає на нього.

Заручившись для супроводу підтримкою зятя Івана Сербина галдовник вирушив до Курська.

Саме тут на нього і влаштували напад прибічники Самойловича з Федором Жученком. Схопивши отамана і закувавши чоловіка в кайдани заколотники відправили полоненого козака до славного Батурина. Там, в компанії таких самих властолюбців, вже порядкував Самойлович. Нашвидкуруч написавши брехливого листа про Сіркову зраду до царя Олексія Михайловича вони таки домоглися свого — отамана визнали винним у заколоті проти імперії й заслали до Сибіру.

Галдовник не намагався заперечувати. Він вже добре знав причину такої ганебної поведінки. Спокусившись владою ватажки зовсім забули про свої маски народолюбців.

Намагаючись помститися характернику за гостре слівце усі невпинно наближали розплату за скоєне.

У своєму щоденнику Іван записав історію, що трапилася з ним в далекому Сибіру, в містечку Тобольськ. Як виявилося, поряд з їхньою родиною завжди існували дивні панотці. Знаючи про це Ляна була вдячна Провидінню за свого небагатослівного помічника.

Чудово розуміючи, що найближчим часом усе з’ясується Сірко з гідністю прийняв цей поворот долі й так розповідав про своє життя посеред таких самих вигнанців.

Неозора снігова пустеля відкривалась перед Сірковими очима. Тут, у царстві вічної мерзлоти, мав він доживати свого віку.

Не так уявляв отаман власний кінець, не сподівався зради від тих, кого ще нещодавно підтримував і вважав союзниками.

Але, як виявилося, людям, котрі захопилися боротьбою за панування докази щодо свавільності інших зовсім не потрібні.

Підступний товариш заманив полководця до лісу ніби щоб домовитися про звільнення полонених. А сам схопив його і віддав на поталу цареві.

Зятевий меч нічим не допоміг. Та й що він міг вдіяти супроти трьох добре навчених розбишак. Батько Іван, однак не поспішав боронитися. Поглянувши в очі зраднику він побачив, що той і так скоро сам себе зборе.

В засланні козак вчився смиренню, яке допомагало пережити усі негаразди. Про своє характерництво він мовчав, відчуваючи небезпеку з усіх боків. Але Провидіння часто має інші плани, які інколи не відкриває навіть таким штукарям як славетний кошовий.

В убогій хатині посеред снігів жив ще один царський ворог, якого заслано було на вірну погибель за те, що козаків підтримав у боротьбі з ним і таїни чужої сповіді ніколи не видав. Хоч і примушували його до цього, піддаючи пекельним знущанням: каленим залізом руки пекли, канчуками били, зашморг на шиї затягували. А коли побачили, що панотець від свого не відступається напівживого кинули до галери і відправили у Сибір помирати.

Не каявся і не благав про помилування старий священик. А тільки благословляв своїх катів, примовляючи: «І прости їм, Господи, гріхи вольні й не вольні».

Прийнявши його за божевільного царські посіпаки облишили свої муки.

Довго пливла козацька галера, доки дісталася сибірського краю. Тут батюшка прийшов до тями. Його понівечене тіло усе було вкрите синцями. Та радіючи з того, що й досі живий чоловік славив Бога за його милосердя.

До часу знайомства цих великих мужів залишалося кілька днів.

У своєму новому домі отець облаштував храм. Щодня він молився за рідну землю і її захисників. Двері обителі завжди залишалися відчиненими, щоб той, кого приведе доля, міг зайти.

Якось Сірко відчув непевну тривогу на серці. Втамувати її не вдавалося ні замовляннями, ні молитвами. Щось мало нині трапитись. І ця подія змінить життя назавжди.

Вийшовши на вулицю з будинку і вдихнувши свіже морозне повітря Іван раптом відчув, що його майже фізично тягне до непоказного сірого дому з маленьким хрестом на даху.

Щойно зайшовши всередину він відчув як камінь впав з душі, повертаючи змогу вільно мислити і бачити світ в усіх його барвах.

Священик якраз читав молитву за козацьке здравіє, тож не помітив, що в церкві є ще хтось. Гучне запорізьке «Амінь» прокотилося домом. Від несподіванки Матвій ледве не заплакав. Як довго він чекав цієї миті й ось нарешті вона настала.