Розділ 36

Про час,  коли в Україні промишляли татари, написано надзвичайно велику кількість не схожих одна на одну історій. В шкільні роки усі ми читали канонічну розповідь про полонянку Настю Лісовську, що стала султаною Роксоланою і зуміла не лише помирити народи на певний час, а й залишити свій слід в літописі однієї з наймогутніших на той час держав. Та насправді ніхто не знає чи все було саме так, чи це просто чергова вигадка літераторів, які з припущень можуть витворити те, що люди сприйматимуть як істину.

Напевно зрозуміло лише одне — життя тоді справді було вкрай непростим.

Ляна якось натрапила на менш відому книгу про ту ж таки Роксолану. Але в ній вона поставала іншою, більш людяною і простою. Певно, саме такою насправді пам’ятали дівчину рідні і знайомі, якщо вона, звісно, існувала.

Величезна кількість вигадок і містифікацій щодо життя людей, особливо тих, хто хоча б чимось відрізнявся серед інших, навчила поляницю ретельно перевіряти усі факти і ставити під сумнів почуте чи побачене. Але якось гортаючи сторінки пожовклого від часу літопису вона натрапила на історію, що нагадувала описану прадідом у щоденнику. Уважно вчитавшись характерниця виявила, що це одна й та сама історія. І стосувалася вона татар.

Сталося це саме тоді, коли ніхто не чекав нової біди. Люди готувалися зустріти за старим звичаєм Купала. Жінки робили Марену. Скрізь горіли ритуальні вогнища.

Хмара з бусурман невпинно наближалася до поселення. Витоптуючи кіньми зелену траву, відтинаючи голови чоловікам, що намагалися зарадити скам’янілим від жаху дружинам, татари чинили свій лютий суд над безвинним народом, який вважали недостойним ходити по землі.

Стогоном і плачем наповнилося усе навколо. Готуючись до смерті козачки намагалися сховати своїх дітей, але щойно це помічали татари одразу карали їх на горло.

Допомога прийшла неочікувано. На ворогів з усіх боків налетіло козацьке товариство, якого ніхто не очікував тут побачити. З’являючись ніби нізвідки січовики завдавали точних ударів. Відчуваючи, що поживитися не вдасться, сховавши свої ятагани і стріли, кримчаки відступили до степу. Визволені люди невпинно дякували своїм рятівникам.

Їхню появу літописець описав як народження з вогнищ. Вони виходили з них неушкодженими і як і раніше боронили рідний край. Це можна було б розцінити як вигадку, якби не спогади самого кошового у його щоденнику.

Свого джуру, ім’я якого не збереглося, Іван навчив замовлянням, що допомагало проходити крізь вогонь. За кілька років хлопець досконало опанував це мистецтво та все ніяк не випадало нагоди перевірити знання на практиці. Коли ж ординці напали на його рідне село хлопець вирішив, що прийшов час діяти. Так і порятували разом з побратимами односельчан, що давно потерпали від бусурманських набігів.

І хоч для годиться насварив отаман малого, що діяв не порадившись ні з ким, в душі гордився з того, що має такого здібного і відважного помічника.

Перечитавши цю історію Ляна все ніяк не могла повірити в те, що написане і справді колись трапилося. Аж надто фантастичним видавалося те, про що йшлося.

Реальність часом створює набагато приголомшливіші сюжети ніж найбільш здібний сценарист – фантаст. Так було, так є і так буде.