Розділ 35

До схилу віку славетний кошовий чинив розправу над бусурманами, що знищували і поневолювали українські поселення. Нічого не могло змусити чоловіка покинути цю справу. Затятий запорожець віддавав боротьбі усі свої сили.

Так, зібравши кіш, вирішили, що негоже дозволяти бусурманам вчиняти звірства над людьми і всілякі бешкети чинити. Ті, хто зазнав від цього людоненависного ворога християн знущань, відповіли на заклик отамана та разом з ним подалися до Очакова. Сталося це в далекому 1660 році.

Славне місто колись належало татарам, що маючи ханський ярлик на управління, перетворили його на оборонну споруду, що допомагала тримати Очаків у своїй владі і навіювати страх на тих, хто намагався хоч якось протистояти своїм поневолювачам. А щоб запопасти ще більшої ласки від хана забирали під час своїх набігів на православні землі хлопців, котрих перетворювали на безжалісних яничарів, та дівчат, що мали б поповнити ряди гарему султана, у ясир. Не знали що робити згорьовані матері, залишаючись без викрадених дітей і вбитих чоловіків. Лише Сірко став їхньою найбільшою надією, бо присланий був на боротьбу з поневолювачами у відповідь жіночому плачу до Вседержителя.

Постановивши для себе повернути знедоленим християнам їх звичне життя характерник застосував військові хитрощі і захопив місто. Перелякані татарські мурзи і беї не мали куди тікати. Аби не позбутися життя ці вояки ладні були продати не лише полонених, а й батьків. Та втекти від безжального Урус – шайтана не вдалося нікому.

Прийнявши цей порятунок вдячні люди шанували чоловіка як святого, надалі звертаючись до нього у своїх потребах.

Визволивши земляків з полону в Очакові воєвода відправив іншу частину війська до Аслан – Кермену, де теж утримували великий ясир. Там козаки завдали нищівного удару самовпевненим бусурманам. Щойно дізнавшись про величезні втрати у війську султан оскаженів. Він вирішив будь – що розправитися з ненависним ватажком цих войовничих людей і оголосив, що подарує цілу скриню золота тому, хто принесе голову галдовника. А в мечетях, чергуючи, служили молебні за довголіття сонцесяйного володаря і скору смерть його головного ворога.

Побачивши це в одному зі своїх видінь січовик лише розсміявся. Він добре знав, що душі цих зовні войовничих чоловіків малі і слабкі для такої дії.

Відбивати забраних силою людей, постійно дошкуляти татарам за все вчинене ними, втілюючи в собі образ вічного месника за завдану кривду було головною Івановою роботою до його останнього подиху.