Розділ 3

З часом Ляна почала помічати, що вивчене нею у Сими може щомиті знадобитися в житті.

Вона відточувала свої знання і вміння, відчуваючи, що час головної битви ще не прийшов.

Якось перед ранком дівчині наснився дивний сон, який здавався з’явою. Проникливі очі дивилися просто в душу. Поряд з ним було якось незатишно. Однак він не ніс загрози. Швидше допомагав своєю присутністю. Піднявши костур над землею чоловік і сам знісся в повітря. Повільно пливучи простором він лише посміхався їй і віяло від нього теплом.

Характерниця прокинулася з чітким розумінням того, що сьогодні їй доведеться зустрітися віч-на-віч зі своїми страхами й древніми силами, які передалися з кров’ю.

Сима лише підтвердила її здогад. В начисто прибраній хатині пахло полином і свяченою вербою. Ці трави завжди з’являлися з глибин дому, якщо мав прийти хворий.

— Дитино, я сама нездужаю. Недовго мені лишилося. Все, що могла віддала тобі як своїй доньці. Тепер твоя доля — допомагати людям. Врятуй того, хто з’явиться. Бо надій на життя в нього вже не лишилося, — здавленим голосом сказала наставниця.

        Цій вже немолодій жінці і справді час було іти за обрій.

       Прийняти свою справу і віддати усю себе людям, — ось те, що чекало на молоду поляницю.

     За кілька годин з’явились подорожні з хворим. Хлопця занесли до хати. Він був майже мертвим, лише тихенько стогнав. Усі цілителі сказали, що жити йому лишилося кілька днів. Ляна справді була його останньою надією.

        Юнаку певно щойно сповнилося п’ятнадцять. Він збирався стати справжнім козаком, звитяжним у битвах і палким у житті. Та трапилося інакше. В бою з бусурманами зачепила його отруєна стріла, призначена для іншого.

       — Віддати життя за друга — найбільший прояв любові, — зринуло в голові знахарки Євангельське навчання.

         Вона поклала руку на його чоло і чітко побачила, що хлопець житиме. Стане козаком, якого весь світ поважатиме, а вороги боятимуться лише одного його імені. І закладуть після смерті козака нащадки міста по всіх краях і зватимуть його батьком усі народи.

       — Тримайся, голубе. Не час тобі помирати, — всміхнулася козачка, прикладаючи до його губ вологу серветку.

          Ніхто вже не вірив, що він зможе повернутися з того світу. Однак юнка ні на мить не сумнівалася. Читаючи молитви й заговори, готуючи відвари та просто розмовляючи з навколишнім світом докладала усіх зусиль, часом лишаючись зовсім спустошеною.

           Та праця її не була даремною. За кілька тижнів хлопець став на ноги. Звали його Павлом.

          Коли Ляна дозволила йому повертатися до свого звичного життя він раптом на мить замовк, а потім, замість подяки, запитав як її звуть. Почувши відповідь сказав, що як дасть Бог оженитися і матиме доньку серед своїх козачат, то дасть їй таке ж ім’я.

          — Дай Боже, козаче, — відказала на це поляниця і, перехрестивши недужного, попрощалася з ним.

          Благословивши дівчину померла Сима. Вона сповна виконала свою обіцянку перед Стасею. Тож зустрівши її за небокраєм мала чисту совість і знання, що все так, як має бути.

           А дівчина з того часу перебралася до Симиного будинку, який та, не маючи родичів, лишила їй. І щодня вона допомагала людям.

            Її довгий і сповнений труднощів шлях за покликанням лише набирав обертів.

            А там, у сивій давнині, малий Іванко наближався до своєї долі, вибитої на небесних скрижалях.

          Часто і в наш час можна почути фразу, що діти то майбутнє. І доки дитина стане дорослою їй ще можна розмовляти з янголами. Однак малого Іванка усі вважали бісівським виявом і щоб не чути його слів тікали світ за очі, затуляючи вуха.

       Боляче було малому від такого життя. Як і усі інші, хлопчик  ріс, спостерігав за батьковими клопотами, потроху допомагаючи у всьому, а в глибині душі мріяв потрапити до легендарної Запорізької Січі і таки загризти ворогів.

            Якось бавлячись з сусідським сиротою Степаном, який не боявся нічого і нікого, помітили хлопці на шляху запорожців, що саме збиралися повертатися до рідного Лугу, а тут напували коней.

         З’явившись перед ним ніби з – під землі хлопчик став просити їх взяти його з собою. Він показував усілякі фокуси дерев’яною шаблею, а старі козаки тільки сміялися.

            Раптом найстарший з них враз посерйознішав, пильно подивився на малого забіяку і сказав:

            — А ми, хлопче, у війну не граємо. Січова справа для сильних духом. Не просто козаком бути, то наука, що не кожному дається. І шлях до неї у всіх свій. Як відчуєш у собі сили приходь. А коли знайдеш Кіш Запорізький питайся Ничипора. Бувай здоровий, хлопче, — і ледве вимовивши останні слова пришпорив коня та разом з побратимами розчинився в тумані за селом.

       Довго думав над сказаним малоліток. Він відчував, що наближається до істини, до свого призначення. Щодня вправляючись з єдиним другом у бою уявляв як потрапить до коша і битиметься з недругами до останньої краплі крові.

           Помітив батько синову зажуру. Розповів йому як у давні часи козаки з’явились для захисту від лиха усього роду людського. І про те, що дістатися Січі може лише той, хто перепливе бурхливі Дніпрові пороги.