У житті варто бути готовим до всього. Адже ніколи не знаєш, що трапиться з тобою в наступні кілька годин.
Ляна, ця завжди усміхнена юна дівчина, сьогодні прокинулася з передчуттям того, що на неї чекають великі та важливі зміни. Сонце вже високо підбилося над горизонтом, проливаючи медові промені на перехожих.
День йшов як завжди. Обличчя змінювалися в безкінечному калейдоскопі. Розмови ні про що і запашна кава допомагали іти далі. А вдома чекала полиця з новими книгами. Як мало потрібно для щастя. Лише кілька хвилин спокою, людське тепло і віра в те, що все буде добре.
Єдине, що бентежило дівчину — дивні знаки, які постійно виникали у квартирі. То книги самі випадали з рук і розкривалися на сторінках з описами відьмацьких вмінь, то склянки з вином розбивалися, коли вона ледве наливала їх гостям у барі, де працювала, то телефон раптом висвітлював місце розташування, яке зовсім не відповідало дійсності.
А найдивнішим вона вважала голубів, які майже щодня ширяли біля її вікон і постійно били в них крильми. Це трохи лякало і цікавило водночас.
В її повсякденних турботах ніби зовсім не було місця для чогось надзвичайного. Вона простий бармен з невисокими статками. Людина, яку зазвичай не помічають ті, хто приходить відпочити. Вдома на неї не чекало нічого особливого. Старої канапи, обіднього столу, простої настільної лампи, шафи з книгами і кількох дерев’яних стільців цілком вистачало для скромного життя.
Якщо щось було потрібно усе з легкістю можна було відшукати на горищі. Але поки цього робити не доводилося.
Великі зелені очі, копиця вогненно – рудого волосся, войовничий характер і любов до чоловічого одягу — все це разом робило її схожою на героїню улюбленого мультфільму студії Волта Діснея «Хоробрі серцем».
До речі, пофарбуватися вона вирішила зовсім випадково. Але як виявляється нічого випадкового не буває. До міднокосих її останнім часом тягло мов магнітом. Ляна милувалася переливами волосся на сонячному світлі, подумки приміряючи яскраві кольори на себе.
Коли вона нарешті зважилася і пофарбувалася після першого ж погляду в дзеркало на думку спало, що ось тепер вона справжня відьма, про яких пишуть в книжках. Від цього стало смішно. Яка з неї чаклунка?
Ввечері після важкого дня майбутня характерниця вирішила почитати якусь з нових книг, які так приємно пахли свіжою друкарською фарбою.
Серед обраних виявилася одна, сюжет якої був давно знайомим. Але цей екземпляр доповнений частиною, яка вважалася втраченою.
На сторінці, яка відкрилася, щойно маленький томик потрапив до її рук було описано метафоричне ширяння духу, яким володіли пращури – волхви та характерники.
Дівчина перечитала кілька разів поспіль. І врешті подумала, що усе вирішить доля.
Світ на мить спинився. Годинник раптом шалено зацокотів і стрілки почали рухатися у зворотному напрямку. За кілька секунд вони застигли на цифрі 11.
Було у цьому щось дивне і водночас зрозуміле. Як смішна звичка загадувати заповітні бажання, коли бачиш однакові години й хвилини на циферблаті.
Ляна сумно всміхнулася своїм думкам. Вона щойно повернулася з подорожі, про яку давно мріяла — поїздки до музею – садиби Івана Франка у Нагуєвичах поблизу Карпат.
Рівно одинадцять років тому її життя розділилося на до і після.
Від тяжкої хвороби пішла з життя мама. Спершу здавалося, що далі не чекає нічого світлого. Дівчина часто плакала довгими зимовими вечорами та плутала замовлення.
Щодня вона вчилася жити знову, прокидатися без відчуття провалля під власними ногами, крізь біль посміхатися власному віддзеркаленню.
В цей час Ляна помітила дивну закономірність — варто було подумати про майбутнє як їй приходив чітко промальований образ події. І навіть чутно було розмови, які пізніше траплялися.
Спершу цих видінь майбутня поляниця трохи боялася, бо зовсім не розуміла звідки вони беруться і що означають.
Але усе відбувається вчасно. І саме тоді, коли здавалося, що вона зайшла в глухий кут на шляху трапилася рідна по духу наставниця на ім’я Серафима. Саме ця жінка стала її провідником у світі магічних відьмацьких практик.
З’ясувалося, що їй було добре відомо, що колись доведеться вчити ту, яка успадкувала Сірковий дар. Адже вони з її бабцею Стасею були давно знайомі і навіть дружили. Але потім їхні шляхи розійшлися. Серафима поїхала до міста, щоб знайти добру роботу, а Стася лишилася в селі.
Після повернення до рідного дому подруги зустрілися. Розуміючи одна одну з півслова жінки обмінялися новинами і наважилися повідати найзаповітніші таємниці.
Спершу відкривала душу Серафима, яку усі називали Симою. Насправді вона втікала від себе і своїх гріхів, від болю, який неможливо було втамувати. Її душу знищували спогади про того, який мав стати найріднішим, але зрадив її разом з тією, що здавалася сестрою. В місті хапалася за будь - яку роботу, щоб ніколи було думати про власне розбите серце.
Якось до кафе, де вона в той час працювала офіціанткою, прийшла літня пані. Вона чимось нагадувала австрійку. Чи то незвичною рубаною вимовою, чи то гордою поставою. Замовила апельсиновий сік. А доки чекала написала на серветці кілька слів, загорнула її конвертом і пильним оком оглянула залу.