6. Наші мрії

Дзвінка пісня металу не вщухала на палубі вже більше трьох годин. Серце шалено билося в грудях, а ноги не слухалися. Кожен рух віддавав сильним болем у руках. Одна секунда. Промах. Ще одна секунда, і перед моїм горлом весело виблискував, у промінні вечірнього сонця, гострий кінець рапіри капітана.

— Ну що, салага, знову програш? — з доброю батьківською посмішкою промовив старий чоловік, прибираючи свою рапіру подалі від мене.

— Тільки цього разу, — Втомлено відмахнулася я. — бо наступного саме ви не помітите, як я приставлю вістря до вашої шиї!

— Буду з нетерпінням чекати цього, доню, — чоловік поплескав мене по плечу та весело засміявся.

— Капітане, чому ви до мене ставитеся так... Не знаю, по-доброму? Ви з самого початку захищали мене, чого не скажеш про інших членів екіпажу, що нових, що старих. — Запитала я, підходячи до борту корабля та вдивляючись вдалечінь. Капітан повільно почимчикував слідом за мною та сперся на борт поряд.

— Я тобі коли-небудь розповідав про своє минуле? — після короткого мовчання запитав капітан, втомлено протираючи очі.

— Ні, — я заперечливо хитнула головою.

— Це було багато років тому. Будучи бастардом одного відомого іспанського роду, мені дозволили брати участь у походах конкістадорів. Ох, і скільки я всього тоді наробив... Навіть пригадувати страшно... — Капітан гірко посміхнувся і відвів свій погляд від мене. — Мені є про що жалкувати і є багато чого, за що я себе звинувачуватиму до самої смерті, але лише один день залишив у моїй пам'яті величезний відбиток.

*** (Від лиця капітана)

Був надзвичайно пекельний літній день. Сонце, здавалося, вирішило випалити все живе навкруги. Я тільки-но повернувся з кількарічної експедиції до Америки. Чесно кажучи, я сильно хвилювався. Мене не було вдома так довго, чи скучила за мною моя кохана дружина, а як там донечка? Зловивши перший побачений екіпаж, я наказав їхати до резиденції короля у Валенсії, моєму рідному місті. Як би мені не хотілося спершу побачити свою сім'ю, але я мусив звітувати перед Священним Кардиналом, яким у той час був молодший брат монарха. Дорога не була довгою, адже резиденція знаходилася майже в самому центрі. До жуті виснажений після довгої подорожі я хотів скоріше з усім цим покінчити. Коли врешті-решт екіпаж зупинився, я швидко попрямував всередину маєтку. Дуже довго дворецький не хотів пускати мене всередину. Звичайно ж, колір шкіри для іспанців говорив все про людину. Змирившись, що легко зустрітися з Кардиналом мені не вдасться, я почав чекати його перед входом, адже коли-небудь він все-одно мусить вийти. Сівши на сходи я закурив люльку.

— Яка зневага до члена королівської родини, капітане, — через деякий час роздався холодний зверхній голос позаду мене і я швидко підвівся зі сходів, розвертаючись до Кардинала лицем.

— Якби мене пустили відразу, цього би не сталося, — Я кинув злу посмішку в сторону дворецького, що стояв позаду Кардинала. — все-таки в мене важливі новини, які я мусив передати вам невідкладно.

— Що ж, мушу погодитися, це моя провина. — Чоловік хитро посміхнувся. — Але і мене, і моїх людей можна зрозуміти, адже не щодня бачиш чорношкірого генерала іспанського флоту. Погодьтеся, капітане, всі ваші сородичі — раби, принаймні, зазвичай саме так і є.

— Ви так нагадуєте про моє неблагородне походження? — я здивовано підійняв брів. Без сумнівів, з мого боку це було неабияким зухвальством.

— Ну що ви, звичайно ні, тим паче, ваш батько, земля йому пухом, зробив неабиякий вклад у розвиток нашої монархії. — Натягнуто доброзичливо промовив Кардинал, але я почув тільки щось на кшталт: "Ніколи не забувай, що ти — чорна пляма на репутації свого роду, у буквальному сенсі. Ти ганьбиш їх багатовікову репутацію своїм нікчемним існуванням".

— Що ж, тоді можемо пройти для подальшої розмови в кабінет? — натягнувши на лице таку саму фальшиву маску, спокійно промовив я.

— Звичайно, — Кардинал хижо посміхнувся.

У тій розмові було піднято багато тем, починаючи від загальних результатів експедиції і закінчуючи переліком всього награбованого, що нам вдалося привезти з собою. Весь цей час Кардинал слухав, задоволено хитаючи головою. Я помітив, як в його очах полихав якийсь дивний вогонь, але в силу не зрілості, не надав тому жодної уваги, про що згодом і пожалкував, але то вже геть інша історія. Закінчивши свій звіт, я вийшов з кабінету Кардинала під зверхнім поглядом дворецького та іншої білошкірої прислуги, що тут була, а згодом покинув і територію маєтку.

Приїхав додому я вже пізно ввечері. У холі було темно і пусто. Щось всередині стислося, я насторожився. Повільно просуваючись темними коридорами, я дістав меча. Зовсім скоро я майже досяг своїх покоїв, але в якийсь момент наткнувся на когось. Почувся тихий жіночий зойк. Швидко сховавши меча в піхви, я з усієї сили стиснув щуплий жіночий силует за плечі.

— Таточку, — промовив до болю знайомий, але в той же момент вже дорослий дівочий голос.

— Доню, — Я обійняв свою дочку. Скільки років ми не бачилися? Шість? Вісім? — а де твоя мати?

— Таточку, ви... Ви... Я так рада, що ви приїхали... — Вона плакала, я відчував як вона тряслася. Серце боляче стислося. Я не бачив її лиця, але знав, що щось тут сталося не так.

— Де твоя мати, Елла? — З натиском запитав я. Дочка почала пручатися, тоді я стиснув її ще сильніше та повторив: — Де мати, Елла, скажи негайно.

— Вона... Обіцяйте що не вб'єте її! Обіцяйте..! — Зненацька почала викрикувати дівчина.

— Нащо мені..? — Хотів сказати я, взявши лице доньки в руки, але помітивши її червоне заплакане лице, різко зупинився. — Я клянусь тобі, доню. Де вона?

Тремтячою рукою дівчина вказала на великі різні дерев'яні двері, за якими була моя кімната. Не роздумуючи більше ні секунди я кинувся до них, а Елла побігла за мною. Серце випригувало з грудей. Я боявся. Боявся, що щось сталося з моєю коханою. Вона єдина, хто зміг покохати мене, не дивлячись на колір моєї шкіри та походження. Вона єдина. Єдина. Скільки разів тоді я це повторював про себе? Можливо, безкінечність, а може й більше. Холодний піт вкривав мене з голови до ніг. Я різко відчинив двері та заскочив у кімнату. Великі темні покої освітлювалися тільки поодинокими свічками. Роздавалися поодинокі стогони, від яких на душі ставало відразу гидко. Я повільно пройшов у кімнату. Хоч і знав, яку картину я застану, але боротися з цим я не збирався. Просто йшов. З-під ковдри різко вискочила розпатлана Анна.