5. Троянда пустелі

Сьогоднішній день зустрів мене яскравим сонцем, на горизонті ледь виднівся новий берег. Скоро я буду вдома. Чомусь на душі було не спокійно. Стільки часу пройшло з того моменту, як я покинула землі Західної Сахари. До мене підійшов Рут. Він мовчки сперся на борт корабля та подивився вдалечінь.

— То ти родом звідси? — хлопець кивнув у сторону берега, до якого ми наближалися.

— Так, мої батьки жили разом зі мною у Сахарі, але ближче до колоніального містечка, тому іспанці змогли легко нас знайти, — спокійно промовила я, але серце в ту ж мить боляче стиснулося. Я думала, що все мине з часом, але це мерзенне відчуття так і не пройшло.

— Як це, повернутися на рідну землю? — Рут подивився на мене. У його зелених очах на коротку мить промайнув сум.

— Як гадаєш, що я відчуватиму повернувшись у те місце, де мала спокійне щасливе дитинство, яке в мене відібрали, вбивши моїх рідних і забравши в Іспанію? — я відвела погляд від хлопця та знову подивилася на берег, який ставав дедалі ближчим. Рут хотів щось відповісти, але його неочікувано перервали.

— Гей, ви там всі, — Роздався крик капітана зі шканців. — сьогодні ми поповнимо наш екіпаж та відправимося у пустелю, готуйтеся до швартування!

Роздалися веселі вигуки піратів, які взялися робити свою працю ще жвавіше. На кораблі почалася справжня метушня. Хоч всі насолоджувалися свободою, яку дарувало їм море, але всеодно тягнуло їх на сушу. Я подивилася на Амалу. За досить короткий час він легко зміг знайти спільну мову з усіма на кораблі, а зараз стояв поряд з капітаном та допомагав продумувати маршрут. Я хмикнула собі під ніс, коли зустрілася з його веселим поглядом. Очі Амалу були як два золотих сонця, що яскраво блищали у денному світлі. Напівбог підбадьорливо махнув мені рукою та знову сконцентрувався на словах капітана, а я подивилася вдалечінь.

***

Врешті-решт ми пришвартувалися у гавані великого колоніального міста. Від самого початку пірати розділилися на дві групи: ті, хто вибирали собі нових членів екіпажу, чим зайнялися найстарші та найдосвідченіші моряки, та ті, хто відправилися шукати троянду пустелі. Я, Рут, Амалу та ще декілька піратів спустилися з корабля першими, взявши з собою мішки з їжею та водою. Вперше за декілька тижнів я відчула тверду землю під своїми ногами. З полегшенням видихнувши, наздогнала свою групу, яка вже встигла віддалитися. Озирнувшись навкруги, я помітила, що за останні десять років це місто сильно виросло. Рут побачив невелике здивування в моїх очах та сповільнив швидкість, щоб я змогла вирівнятися з ним.

— Найбільший невільничий ринок у всій Африці, а можливо, і на цілому світі, ласкаво просимо, — тихо промовив він та скептично усміхнувся.

— Ці собаки гарно нажилися на торгівлі людьми, бачу, — промовив один з молодих піратів, який пішов з нами. У його чорних, як ніч, очах читався неприкритий гнів.

Ми просувалися околицями міста, не заходячи вглиб, щоб не привернути зайвої уваги до себе. Бідний район сильно відрізнявся від центра та припортової зони. Ми проходили напіврозвалені маленькі домівки, з яких доносився неприємний запах. На вузьких темних вулицях у помиях лежала незліченна кількість волоцюг. Вони слабко дихали, хрипіли, кахикали, робили свої станові подихи. У деяких з них вистачало сил тягнутися до нас. Від такої картини було не по собі. Страшно навіть подумати, яке жахливе життя вони проживали. Я мимоволі сповільнилась, сильно поринувши у власні роздуми. Несподівано мене хтось боляче схопив та потягнув на себе, ледь втримавшись, я змогла вивернутися з ціпкої хватки незнайомця, але він міцно стис моє волосся.

— Йди до мене, красуньо, — прошипів старий брудний чоловік. Його довга кістлява рука з поламаними нігтями сильніше потягнула мій хвіст на себе.

— Відпусти мене! — крикнула я, виривавшись і відійшовши на декілька кроків назад, але несподівано послизнулася на чомусь.

— Все добре? — Запитав мене Амалу, притримавши за плечі, коли я ледь не впала.

— Так... — Переводячи подих, промовила я.

— Ходімо, ти сильно відстала, — промовив напівбог і ми пішли далі, залишаючи за своїми спинами, понівечених життям та діяльністю іспанців, людей.

Через декілька годин ми вийшли з міста до безкрайої пустелі. Сахара зустріла нас нестерпною жарою. Я дістала заздалегідь підготовану білу тканину з мішка та почала роздавати всім присутнім.

— Вона знадобиться вам у пустелі, щоб прикрити свої голови, якщо звісно, не хочете померти від яскравого сонячного проміння, одже, ласкаво прошу до Сахари — мого рідного дому, — відповіла я на здивовані погляди піратів.

Згодом я почала у всіх деталях розповідати, як потрібно правильно одягти та зав'язати тканину. Пірати уважно слухали, не перебиваючи мене, та навіть намагалися хоч трохи повторити мої дії, але виходило в них так собі. Мені відразу згадувалися ті дні, коли мама вчила нас правильно зав'язувати хустку, всі ми, чесно кажучи, це ненавиділи. Я весело посміхнулася та вирішила допомогти їм. Через пів години боротьби з неслухняною цупкою тканиною моряки все-таки змогли зав'язати собі пов'язку на голову та закрити верхню частину тіла і ми врешті-решт вирушили в глиб пустелі.

День був знойним. Ми повільно просувалися піщаними дорогами під палючим сонцем. Великі бархани були як безкрає синє море, а легкий вітерець весело грався з золотистим піском. Не звиклі до подібного клімату пірати часто зупинялися, щоб перевести подих, що значно уповільнювало темп нашого пересування. Посеред одного з таких привалів, я підійшла до Амалу. Здавалося, йому єдиному добре серед нас всіх. Він так і не одягнув білу хустку, залишаючись у своїх лляних штанях та чорній накидці, яка закривала тільки плечі та шию. На його руках висіли товсті золоті браслети, здавалося, що він зібрався на якесь свято, а не в пустелю. Напівбог сидів трохи поодаль та пересипав пісок з однієї долоні в іншу. Я підійшла до нього та розмістилася поряд.

— Ти знаєш де шукати троянду? — запитала я, подивившись на зосередженого на своїй дуже важливій справі, Амалу.