4. Зіткнення

Гамак ліниво розгойдувався то вліво, то вправо. Знову вліво і так до безкінечності. У голові було пусто. Роздивляючись дерев'яну стелю, я не мала жодної гадки, що робити далі. Звісно, добре, що я змогла пробратися на корабель, який доставить мене на край світу, але це не гарантувало стовідсоткового захисту мого життя, навпаки, — тільки збільшувало шанси швидше померти. Я втомлено видихнула і на кілька хвилин закрила очі.

— То ти Вогник у нас тепер, — почувся тихий насмішливий голос, від якого я різко розплющила очі та підвелася. Ледь не впавши з гамака, я сердито подивилася на Амалу, який стояв спершись на балку в декількох кроках від мене.

— Що ти... Де тебе носило весь цей час?! — тихо прикрикнула я.

— Хіба ти не чула, що я казав тобі у гавані? Невже, тебе так сильно відволікло моє прекрасне вічно молоде лице? — Промовив він з награним здивуванням.

— Серйозно?! Ти хоч уявляєш, що тут відбувалося, поки ти був хтозна-де?

— Чув, — Він тихо засміявся, відвівши погляд. — але сердитися на мене теж не надто добре рішення з твого боку, бо хто тобі ще скаже, що робити треба, щоб те прокляття зняти?

— Пішов ти! — я демонстративно повернулася до Амалу спиною.

— Спершу ми повинні дістатися Західної Сахари та відшукати троянду постелі. — Через деякий час промовив напівбог та втомлено видихнув.

— Ти звичайно вибач, бачу як тебе переповнює інтузіазм, але чи не міг би ти залишити мене на самоті хоча б зараз, Амалу? — так і не розвернувшись до нього лицем, їдко промовила я.

У наступну секунду він зник — я більше не відчувала його енергії. Знову почала дивитися в стелю. До сих пір не вірилося, що все це відбувається зі мною. Так багато подій за такий короткий час просто втомили мене, здавалося, що смерть — не таке вже й погане рішення.

***

Добре поспати я так і не змогла. Не сказати, що я сильно висипалася і до цього моменту, але на безсоння дотепер точно не страждала. Я повільно опустилася зі свого гамака, у цю секунду корабель сильно гойднуло і я не втрималася та впала.

— Щоб тебе... — почала було я, але позаду роздалися квапливі кроки.

— Ти вже встала? От і добре, ходімо хутчіш, скоро будуть збори. — Роздався голос Рут.

Я покірно послідувала за ним. Подекуди нам зустрічалися пірати, що кидали на мене осудливі погляди. Їх очі, здавалося, просвердлювали дірки в моїй спині, і якби не захист капітана, вони давно вже вбили би мене. По тілу пробіглися дрібні мурашки, відчуття, що на нас насувається щось серйозне, не покидало мене.

— Хто ти, Рут? — після затяжного мовчання запитала я в хлопця.

— Що ти маєш на увазі? — здивовано запитав Рут, різко зупинившись.

— Не знаю, таке відчуття, що ти не звичайний пірат. Капітан ніби довіряє тобі більше, зовсім по-іншому дивиться на тебе, ну, принаймні, мені так здалося. — Я зніяковіло знизала плечима.

— Це правда — тобі здалося. Не роби поспішних висновків, Вогнику. — Відсторонено промовив Рут та, не обертаючись, пішов далі.

Більше ми нічого не казали одне одному. До верхньої палуби дісталися досить швидко. Сонце почало виднітися над горизонтом. Воно ліниво підіймалося вгору, над неспокійним морем, розфарбовуючи небо в теплі помаранчеві кольори. Іспанський берег, покритий густим ранковим туманом, ледь виднівся на горизонті. Схоже, пірати встали значно раніше за мене, а може й взагалі не лягали після моєї появи. На палубі було досить людно, всі щось обговорювали між собою, але тільки-но помітивши мене, відразу всі розмови припинилися. Рут кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Друзі, ми зібрались тут задля того, щоб...

Але його перервали. Гучний звук гармат порушував ранкову тишу. На палубі за секунду почався хаос.

— Чому ніхто не повідомив про наближення корабля?! — Роздався гучний голос капітана, що тільки-но вийшов зі своєї каюти.

— Ми не бачили! — кричали одні.

— Вони з'явилися незвідки! — доповнювали інші.

Я поглянула на Рут. На його блідому лиці читалася тривога, але він не виглядав таким розгубленим, як інші. Швидко взявши себе в руки, хлопець прокричав:

— Ви що, тільки-но на світ народилися? На вас не нападали ніколи? Беріться за гармати і бийте по іспанцям!

Хаотична метушня на кораблі враз стала організованими діями. Буквально за кілька секунд роздалися гучні вистріли. Тяжкі ядра зі свистом летіли до галеону іспанців, що ставав дедалі ближчим. Він був у рази більшим за досить старий корабель піратів. Стало не по собі, навіть від розмірів, не кажучи вже про їх активну атаку. Галеон іспанців швидко наблизився і абордажна команда вже висаджувалася на нашій палубі. Роздалася дзвінка пісня металу, від якої хололо серце. А через мить почулися перші передсмертні крики. Палуба почала повільно втопати у крові, як і ворогів, так і самих піратів. Позаду зненацька з'явився Амалу.

— Я допоможу команді, тільки, будь ласка, не висовуйся і не використовуй свою силу без зайвої потреби, — швидко промовив напівбог.

— Я... — але я нічого так і не змогла промовити, адже Амалу вже і слід простиг.

На мене кинулися двоє чоловіків, схожих на моряків іспанського галеону. Швидко ухилившись, я атакувала їх магією. Вони моментально підпалилися та відступили. Серце радісно забилося — я не була зайвою. Я могла допомогти іншим. На мить забувши про слова Амалу, я залишила свій сумнівний сховок та кинулася до одного з піратів, якого сильно ранили. У найбільш неочікуваний момент корабель гойднула досить велика хвиля. Я впала, боляче вдарившись спиною об щоглу. Через декілька секунд, коли корабель перестало так гойдати, я підвелася та вже збиралася бігти на поміч, але мене зненацька схопили. Боляче стиснувши руки та приставивши ніж до шиї, мене змусили забратися на найвищу точку палуби, шканці¹. Я відчула на собі тяжке дихання позаду, від якого все завмирало всередині. Хотілося вирватися з цієї мертвої хватки, але ніж біля сонної артерії щоразу змушував передумувати.

— От ми і зустрілися, відьмо дому Гарсія, — промовив голос, так схожий на той, що я хотіла би назавжди забути.