1. Жриця з Сахари

Навколо мене сполохнули десятки поодиноких малих вогників, що ледь підсвідчували мій силует у цілковитій темряві. У їх сяйві, за своє не досить довге життя, я була не вперше. Позаду роздався гучний голос організатора: "Вітаю дорогих гостей в моєму домі. Сьогодні наше шоу відкриває прекрасна та загадкова Жриця з Сахари, тож привітаємо її!" Роздалися тисячі оплесків, а через мить всі почули перші звуки чаруючої екзотичної мелодії і я взялася за діло. Розкручуючи вогняні обручі, я почала свій танець. З головою поринувши в прекрасну музику, що, здавалося, звільняла мою душу, давала їй взлетіти кудись у незвідану височінь та забути про всі проблеми хоча б на коротку мить, я описувала магічні візерунки навколо себе. У цей момент відчувався кожний погляд прикований до цього, не баченого раніше майже ніким з присутніх дива. Вогонь на кільцях все більше розпалював моє серце, дозволяючи відкрити глядачам справжню магію. Хоч у той момент я нікого не могла розгледіти через напівпрозору пов'язку на своєму лиці, але відчувала, що зараз всі заворожено дивилися лише на мене. Їх зачарували мої рухи, тому можна було вважати, що все складалося як ніколи добре. Згодом роздалися фінальні звуки джембе¹, а потім все стихло. Я завмерла, зняла пов'язку з лиця і, переводячи подих, оглядала присутніх. Їх зібралися десятки. І чоловіки, і жінки різного віку та роду аблодували мені. Я вдячно вклонилася та, прихопивши реквізит, поспішила покинути арену, на якій кілька секунд назад танцювала з непідвладною нікому раніше стихією.

Поклавши свої речі біля високої арки, виходу з арени, я збиралася піти до кімнати, яку виділив мені торговець, коли зауважив, який дохід йому приносили мої виступи. З тих пір минуло вже кілька місяців. За цей час він добре нажився на моїх танцях, але я і не заперечувала. У мене просто не було вибору, бо де це бачено, щоб у рабів він був. Я сумно посміхнулася та потерла свою руку. У моєму напівпрозорому костюмі було досить холодно. Я вже бачила, як зайду до своєї старенької кімнатки та закутаюся в тепле покривало, але, на жаль, моїм маленьким мріям не судилося втілитися в реальність — на горизонті виднівся великий силует торговця. По спині пробігся холодок. Він сам ніколи просто так не підходив до мене. Не задумуючись, я відійшла на пару кроків назад — вперлася в холодну кам'яну стіну. Серце пропускало поодинокі удари, дихати було важко. Через декілька секунд ми стояли одне навпроти одного. Здавалося, що пройшла вічність. Несподівано він схопив мене за зап'ястя своїми жирними великими пальцями та повів у невідомому мені напрямку. У цей момент я відчувала себе максимально безпомічно. Відразу пригадувався той день з далекого дитинства, коли я тільки-но сюди потрапила.

***

Я разом з іншими новоприбувшими стояла на палубі невеликого корабля. Всі ми були тоді налякані. Нас відірвали від домівок, сімей, вбили рідних просто на наших очах. Вони були великими і страшними. Їх посмішки хижі та зверхні. Відчувши наближення якогось незнайомця та задоволений гортанний сміх, я подивилася вперед і побачила його — торговця рабами. Він стояв навпроти мене. Його малі чорні очі обводили всіх нас поглядом зі злою, жорстокою насмішкою, а тонкі ниточки губ розтягалися в задоволеній посмішці. Несподівано його очі зупинилися на мені. По спині пробігся неприємний холодок, але свого погляду від нього я відводити не стала.

— Що це за красуня посеред цієї чорної маси? — запитав він в одного з конкістадорів², які поїхали доставити нас сюди.

— Вона з плем'я пустельників, які мешкали на краю Сахари. Взагалі, ми вирізали майже їх усіх, а вона єдина, хто не чинив сильного супротиву, тому...

— Це ж прекрасно, ви тільки подивіться, — перервав його торговець та наблизився до мене, простягаючи велетенські руки.

— Н-не... Чіпать мене... — Зі страхом промовила я та зробила пару маленьких кроків назад.

— Вона ще й іспанську знає? — здивовано запитав торговець.

— Вона одна з небагатьох, хто хоч трохи іспанською говорили, — промовив один з конкістадорів.

— Скільки ви за неї хочете? — запитав торговець у капітана, який тільки-но спустився до нас.

— Двадцять тисяч реалів³, — спокійно відповів капітан. Погляд його хижих холодних сірих очей на мить затримався на мені.

— Це ж середнє місячне утримання благородної дами! — промовив торговець, явно не задоволений моєю вартістю. Я і досі не до кінця розуміла, про що взагалі йде мова, але одне було ясно — хоч вони зараз і розмовляли про ціну мого життя, але насправді, для них, іспанців, воно не вартувало геть нічого.

— Ну що ви, мій дорогий, не прибідняйтеся, — Промовив капітан до торговця, холодно посміхнувшись. — ви й самі знаєте, що за просто так я вам її не віддам. До того ж, завжди зможу знайти іншого работорговця.

— Іншого ви звичайно знайдете, але чи зможе він собі дозволити купити у вас раба за таку ціну?

— Це правда, але тільки погляньте на це дівчисько, на її вогняне довге волосся, на світлу шкіру, до якої навіть нашим аристократкам далеко, на її золоті очі... І ви просите знизити ціну?

— Добре, вмовили, купляю її, а цей непотріб, — Торговець вказав на людей, які стояли у кроці від мене та, скоріше за все, геть нічого з раніше сказаного іспанцями, не розуміли. — дівайте куди хочете, мій дім, у даний момент сильно переповнений.

— Пропоную купити їх по зниженій ціні, всього лише триста реалів за кожного, знаю, ви від такого не відмовитеся, ну то що?

— По руках, тримайте, — Торговець кинув мішок з монетами під ноги капітана. — там п'ятнадцять тисяч реалів, інше принесу як завжди.

— От і домовилися, ми супроводимо ваших рабів у дім, а ви можете забрати дівчисько, — Промовив капітан, підіймаючи мішок монет з підлоги.

Торговець міцно схопив мене за зап'ястя та вивів з корабля. Вперше за довгий час я відчула тверду землю під ногами, але вона була мені чужою. Я не знала, які небезпеки чекатимуть на мене посеред цих великих кам'яних споруд, які іспанці називали домами. Я відчувала себе безпомічною, хотілося назад, до батьків, але вони вже були мертві. Їх не повернути. Більше ніколи. Серце стискалося від сильного болю, але я мусила йти далі. Хотілося плакати, кричати, просто втікти куди подалі, але я не могла. На лиці блиснула одинока сльоза, я поспішила її витерти. У жодному разі не можна було показувати їм своєї слабкості. Ніколи.