Епілог

На пагорбі, звідки відкривався вид на залиту сонцем долину, розташовувалося невелике селище. П’ять маленьких, але затишних будинків стояли в ряд, оточені невисокими дерев’яними парканчиками, потемнілими від часу й теплого літнього сонця. Десь тихо поскрипували хвіртки, ліниво похитуючись від легкого вітерця. Навколо будинків квітнули кущі, всипані дрібними білими та бузковими квітами, а в повітрі, напоєному ароматом свіжої трави й прогрітої землі, метушилися крихітні жучки, перелітаючи з квітки на квітку.

Промені сонця пробивалися крізь густу крону дерев, створюючи на стежці золотаві візерунки, які повільно рухалися разом із колиханням листя. Десь удалині чулося тихе стрекотіння комах і поодинокий спів птахів. Це було тихе й спокійне місце, де, здавалося, час зупинився, ніби саме життя тут текло повільніше, дозволяючи кожній миті тривати трохи довше, ніж зазвичай.

Цією стежкою, неквапливо спускаючись із пагорба, йшли Ліра й Алан.

Вони рухалися поруч, майже в ногу, мовчки насолоджуючись миттю, і лише легка, ледь помітна усмішка на обличчі Ліри свідчила про те, що її думки були далеко від тривог і турбот. Вона дивилася вперед спокійно й упевнено, ніби знала цей шлях напам’ять.

Алан же час від часу озирався довкола. У цьому місці було надто тихо — незвично тихо після всього, що їм довелося пережити. Та ця тиша не тривожила. Навпаки, вона ніби м’яко огортала, знімаючи напруження останніх днів і дозволяючи вперше за довгий час просто йти вперед, не чекаючи удару з темряви.

За кілька кроків позаду, немов тіні, рухалися Ворон і семеро бійців у ідеально підігнаній чорній формі. Їхні рухи були чіткими й беззвучними, відточеними роками служби. Жоден жест не був зайвим, жоден погляд — випадковим. Їхні очі, гострі й уважні, постійно ковзали по деревах, кущах і стежці, вишукуючи найменший натяк на небезпеку. Іноді вони обмінювалися короткими, майже непомітними знаками, зрозумілими лише їм.

Ні на мить вони не зводили очей із Ліри, готові будь-якої миті кинутися на її захист.

Цей контраст — майже домашній спокій селища й бездоганна пильність супроводу — мимоволі підкреслював, ким насправді була дівчина і яку ціну мав її спокій.

— Ти як отримав звання капітана, став таким мовчазним, — промовила Ліра після довгого мовчання, злегка повернувши до нього голову. — Про що замислився?

Її голос звучав легко, майже грайливо, але в ньому чулося щире зацікавлення.

— Намагаюся здогадатися, куди ми йдемо, — відповів Алан. — Ти ж так і не захотіла відповісти.

Ліра тихо засміялася.

— Хитрун. Потерпи. Скоро дізнаєшся. Тим більше, що ми вже прийшли.

Вона зупинилася біля одного з будинків і подивилася на Ворона. Той уважно оглянув подвір’я, затримав погляд на вікнах, на паркані, на лінії дерев за будинком, після чого ствердно кивнув.

— Це тут, — додав він.

— Ходімо, — сказала Ліра й увійшла у двір.

Двір виявився охайним і доглянутим. Вузька стежка вела до ґанку, по обидва боки від неї росли невисокі, але яскраві квіти. Поруч тягнулися кущі з ягодами, важкими від стиглих грон. У повітрі стояв тонкий солодкуватий запах, змішаний з ароматом дерева й сухих трав.

Підійшовши до дверей, Ліра постукала.

— Зараз, — долинуло з-за дверей. — Зараз.

Лірі й Алану було чути, як хтось неквапливо наближається — обережні кроки, легке рипіння половиць, тихе зітхання перед тим, як двері відчинилися.

На порозі стояв старий.

— Добрий день, молоді люди, — промовив він, примружившись від світла. — Ви когось шукаєте?

— Ви Саймон? — запитала Ліра.

— Так, це я. Перепрошую, а ми знайомі? Ваше обличчя здається мені дуже знайомим, але ніяк не можу пригадати, де ми раніше зустрічалися. Старість, самі знаєте.

— Це не старість, Саймоне, — м’яко сказала Ліра. — Ми з вами раніше не зустрічалися. Мене звати Ліра, а це Алан.

Старий уважно подивився на неї, ніби намагаючись упіймати спогад, що вислизав.

— І все ж мені здається, що я вас десь бачив…

Алану хотілося підказати старому, де він міг її бачити, але він стримався. Ліра не говорила, чи хоче вона відкривати свій секрет, а робити це за неї Алан вважав неправильним. Він лише мовчки спостерігав за тим, що відбувається, відчуваючи, що стає свідком чогось важливого.

Ліра усміхнулася — тепло й щиро, з тією спокійною впевненістю, яка одразу викликала довіру.

— Ви з моїм прадідусем зустрічалися багато років тому. Може, я на нього схожа?

— Прадідусем? — перепитав Саймон.

З того, як він замислився, було видно, що він перебирає в пам’яті тіні минулого, намагаючись повернути давно забуті образи, але спогад усе ще вислизав.

І Ліра прийшла на допомогу.

— Це було більше тридцяти років тому. На полі. Наприкінці робочого дня. Він попросив вас дещо зробити…

Цього виявилося достатньо.

Обличчя Саймона змінилося, погляд став уважнішим, ніби перед ним раптом відчинилися давно зачинені двері.

— Не може бути! — видихнув він, широко розплющеними очима дивлячись на Ліру. — Ти… його донька? Того хлопчика?

— Ні, — засміялася Ліра. — Онука.

— Я не… — почав було Саймон, запнувся, а тоді продовжив: — Неймовірно. Я думав, він загинув, але як?

— З часом я все розповім, — сказала Ліра, — а поки скажіть, чи збереглася у вас скринька?

Старий кілька митей дивився на неї, все ще не до кінця вірячи в те, що відбувається, потім повільно кивнув.

— Звісно, збереглася, — відповів він і, відступивши вбік, запросив: — Заходьте.

Ліра й Алан увійшли до будинку.

Будинок зустрів їх прохолодою й тихим напівмороком. Усередині пахло старим деревом, сухими травами й чимось ледь вловимо знайомим — запахом прожитих років, спокою та розміреного життя. Проста, але охайна обстановка говорила про господаря більше за будь-які слова: усе лежало на своїх місцях, кожна річ виглядала дбайливо збереженою.