Глава 58

Зала Академії Зоряного флоту була воістину величезною. Її високі склепіння йшли в напівморок, розчиняючись десь над головами сотень гостей, немов підтримуючи на собі саме небо. Простір вражав масштабом — кожен звук тут лунав глибше й урочистіше, відбиваючись від гладких поверхонь і повертаючись м’яким гулким відлунням.

Стіни були завішані полотнищами — шовковими прапорами, вишитими емблемами систем, сузір’їв і флотів. Їхні багаті кольори переливалися у світлі прожекторів, створюючи відчуття живого руху, ніби сама історія флоту спостерігала за тим, що відбувається. Серед символів можна було розрізнити знаки легендарних експедицій, герби давніх союзів і емблеми бойових з’єднань, чиї імена давно стали частиною легенд.

Яскраве світло прожекторів, спрямоване на сцену, відбивалося від відполірованих до дзеркального блиску підлог. Світлові промені ковзали поверхнею, створюючи відчуття майже нереальної чистоти й додаючи церемонії особливого урочистого сяйва.

Уздовж бічних стін, тіснячись за огорожами, гули натовпи журналістів. Їхні голоси зливалися в безперервний шум. Спалахи голографічних камер спалахували один за одним, на мить забарвлюючи зал холодним світлом. Об’єктиви дронів, що зависли в повітрі, плавно переміщувалися, фіксуючи кожен рух, кожну емоцію, кожну деталь подій. Їхня метушлива енергія різко контрастувала зі стриманою урочистістю основного простору.

Посеред зали, у довгих рядах крісел, розмістилися гості — родичі, друзі й наставники випускників. Багато хто тримався прямо, намагаючись зберігати зовнішній спокій, але їхні обличчя видавали хвилювання. Хтось нервово стискав руки, хтось тихо перемовлявся з сусідами, а хтось просто не відводив погляду від сцени. Їхні очі світилися гордістю й радістю, а деякі нишком витирали сльози, дивлячись на своїх близьких.

Повітря було наповнене приглушеним шепотом, тихими смішками й ледве стримуваним хвилюванням — тією особливою атмосферою, яка виникає лише в моменти, коли завершується один життєвий етап і починається інший.

На високому помості, звернені до гостей, стояли випускники. Їхні білі мундири були ідеально випрасувані, кожна складка лежала бездоганно, а знаки розрізнення сяяли у світлі прожекторів. Вони трималися прямо, майже нерухомо, але напруга в їхніх позах видавала внутрішнє хвилювання.

Обличчя випускників були серйозні й зосереджені, проте в їхніх очах виразно читалися нервове тремтіння, передчуття й гордість. Для кожного з них цей момент означав кінець довгого шляху — років навчання, випробувань, сумнівів і надій — і початок нового, незвіданого життя.

Вони завмерли в очікуванні, ніби стояли на порозі власної долі.

Помічник Віктора Норда зустрів дівчат біля входу й з підкресленою ввічливістю провів їх до місць поруч зі сценою. Його рухи були швидкими й точними, без зайвих слів — усе свідчило про звичку працювати на заходах подібного масштабу.

З цих місць їм відкривався чудовий огляд. Вони добре бачили як Алана із Селеною, так і своїх недавніх знайомих — Дрейка, Цупіту й Ранта.

Останні по черзі позирали то на дівчат, які з такою легкістю отримали привілейовані місця, то на Алана із Селеною. Їхня колишня самовпевненість помітно поступилася місцем цікавості й прихованому занепокоєнню. Надто вже цікавими стали для них однокурсники, які мали таких впливових покровителів.

Самі ж дівчата майже не звертали на них уваги. Їхні погляди були прикуті до сцени, а хвилювання зростало з кожною хвилиною. Ніка тихо перемовлялася з Монікою, Лана уважно розглядала залу, а Віра, заспокоївшись після нещодавньої суперечки, з живим інтересом спостерігала за тим, що відбувалося.

Поява керівника Академії та командора Тірса ознаменувала початок урочистої частини.

Залою миттєво прокотилася хвиля руху. Розмови стихли, гості підвелися зі своїх місць, а випускники на помості одночасно випрямилися за стійкою «струнко». У повітрі зависла майже фізично відчутна тиша.

Промова командування була урочистою, виваженою й добре відредагованою. У ній ішлося про обов’язок, відповідальність, честь служби та великий шлях, який тепер належало пройти молодим офіцерам. Слова звучали розмірено й упевнено, наповнюючи залу відчуттям важливості того, що відбувається.

Після промови розпочалася церемонія вручення.

Один за одним випускники підходили до сцени й отримували дипломи, а деякі — і погони лейтенантів, якщо звання не було присвоєне їм під час практики. Таких була більшість, і щоразу зал наповнювався оплесками — спочатку стриманими, потім дедалі щирішими й гучнішими.

Овації лунали одна за одною, створюючи ритм урочистості.

Дрейк отримав диплом із рук командора Тірса й навіть удостоївся його рукостискання. Він повертався на своє місце з виразом стриманої гордості, намагаючись виглядати незворушним, але підняте підборіддя видавало його задоволення.

Цупіті та Ранту потиснув руку керівник Академії, що також вважалося почесним знаком визнання.

У Дрейка, безсумнівно, з’явився привід для гордості, і він уже подумки готував насмішку над друзями, коли на подіум запросили Селену.

Дівчина піднялася на сцену трохи схвильовано, але впевнено. У її рухах відчувалася суміш радості й полегшення — шлях, який ледь не обірвався, усе ж завершився.

З величезною радістю вона отримала довгоочікуваний диплом із рук давнього знайомого. Хто міг припустити, що той похід до кабінету Норда обернеться саме так?

Командор Тірс не лише вручив Селені диплом, а й по-батьківськи обійняв дівчину. Цей жест викликав у залі тихий схвальний гул.

У душі Дрейка від цієї сцени ворухнулося недобре передчуття. Звідки воно з’явилося, він не зміг би пояснити. Але воно було — наполегливе, тривожне, ніби віщувало щось несподіване.

І поява останнього випускника — Алана — лише посилила це відчуття.

Мабуть, саме тому він не одразу помітив, як з протилежного боку подіуму до командора Тірса попрямувала ще одна постать.

Спершу увагу привернув ледь вловимий рух світла — м’яке мерехтіння, ніби повітря навколо сцени раптом стало прозорішим. Потім глядачі й Дрейк помітили дівчину у витонченій, бездоганно скроєній сукні, яка переливалася тонкими відтінками світла з кожним її кроком.