Глава 56

На планеті Вердан, у самому серці Скайпорту, вирувало святкове життя. Місто, ніби скинувши кайдани буденності, сяяло яскравими вогнями, що переливалися на фасадах будівель і в прозорих переходах між висотними вежами. Повітря було наповнене багатоголосим гулом — сміхом, жвавими розмовами, музикою, що долинала з центральних площ. Здавалося, саме місто сьогодні дихало інакше — легше, вільніше, урочистіше.

Посеред цього моря людей, що поспішали і галасливих бульварів неквапливо прогулювалися Ніка Рель, Моніка, Лана, Віра, Дана й Еллара. Їхня незворушність різко контрастувала із загальним хаосом. Вони йшли без поспіху, ніби дозволяючи святу текти довкола них, спостерігаючи за тим, що відбувається, з тихим інтересом. Іноді хтось із них обмінювався короткими репліками або усмішкою, але частіше дівчата просто дивилися навсібіч, вбираючи атмосферу цього дня.

Усе місто змінилося. На кожній вулиці, що вела до Академії Зоряного флоту, тремтіли на вітрі прапори й гірлянди, відбиваючи світло численних вогнів. Потоки транспорту рухалися повільно, поступаючись дорогою пішоходам, а над головами гостей м’яко ковзали дрони, транслюючи події на величезні міські екрани.

Скайпорт, зазвичай наповнений шумом кораблів, що прибувають і відлітають, сьогодні гудів від голосів. Гул двигунів розчинявся в радісному пожвавленні вулиць, поступаючись місцем людській присутності. Навіть звична суворість космопорту ніби пом’якшилася — його холодний метал і скло відбивали святкові вогні, перетворюючись на частину спільного торжества.

Натовпи гостей, одягнених у парадні форми та яскраві святкові вбрання, текли вулицями єдиним живим потоком, прямуючи в одне місце — до головного входу Академії. Родичі випускників із гордістю несли букети, обережно притримуючи їх у щільному натовпі. Журналісти квапливо перемовлялися, штовхалися й займали найкращі позиції для репортажів, перевіряючи обладнання та налаштовуючи камери. Усюди відчувалося напружене очікування — той особливий стан, коли важлива подія ще попереду, але її подих уже відчувається в повітрі.

Атмосфера була наелектризована радістю, хвилюванням і гордістю. Цей настрій поступово передавався й дівчатам. Змішуючись із натовпом, вони відчували, як їхнє власне хвилювання непомітно зростає. У цьому дні було щось більше, ніж просто церемонія — завершення довгого шляху, переломний момент, на який вони чекали разом з Аланом.

Пропустити момент вручення диплома своєму капітанові вони не могли й буквально випросили дозвіл бути присутніми на цій події. Для кожної з них цей день мав особливе значення. Це був день, коли їхній капітан нарешті перестане бути просто гардемарином — день, коли завершиться одна глава його життя й почнеться нова.

Серед групи молодих лейтенантів Зоряного флоту Ніка Рель помітила знайоме обличчя і, зрадівши, покликала:

— Селено!

Лейтенант Оріс озирнулася, відокремившись від невеликої, але галасливої компанії. На мить вона завмерла, уважно вдивляючись у групу дівчат, що наближалися, ніби не одразу повіривши власним очам. Упізнання прийшло раптово — її погляд прояснів, а очі здивовано розширилися.

— Ви… — тільки й змогла вимовити Селена.

У її голосі змішалися здивування, розгубленість і щира радість. Спогади про нещодавні події, про біль і порятунок, спливли надто живо, щоб одразу підібрати слова.

Ніка Рель підійшла ближче, тепло усміхнулася й м’яко запитала:

— Як ти почуваєшся?

Селена вже здогадалася, хто перед нею. У її погляді промайнула вдячність, майже збентеження, ніби вона досі не знала, як висловити все, що відчуває.

— Дякую. Добре, значною мірою завдяки вам, — відповіла дівчина, не вдаючись у подробиці, але її голос прозвучав особливо щиро.

Лейтенанти, з якими до того спілкувалася Селена, швидко оцінили ситуацію. Перезирнувшись, вони вирішили не втрачати нагоди познайомитися з ефектними знайомими Оріс. У їхній поведінці відчувалася та легка самовпевненість, властива людям, які лише починають відчувати власну значущість.

Один із них ступив уперед і з підкресленою ввічливістю промовив:

— Пані, дозвольте представитися — лейтенант Зоряного флоту Дрейк. — Він злегка вклонився, впевнено витримуючи паузу. — А це лейтенанти Цупіта і Рант.

Дрейк тримався вільно й трохи демонстративно, ніби звик, що його поява справляє враження. Його погляд ковзнув по дівчатах із явним інтересом, у якому читалася не стільки ввічливість, скільки впевненість у власному успіху.

— Навіщо так офіційно, — з легкою усмішкою мовив Рант. — Можна просто…

— Нам і ваших прізвищ вистачить, — холодно сказала Віра.

Вона вимовила це спокійно, майже ліниво, але в її голосі прозвучала така відверта неприязнь, що усмішка Ранта на мить здригнулася. А Віра вже прикидала подумки, чи не доведеться їй зіпсувати комусь свято, наставивши синців на доглянутих обличчях. Звідки взялося це раптове роздратування, вона пояснити не могла, але її передчуття рідко помилялися. Не подобався їй Дрейк — і годі. Як і його товариші.

— Без наших імен обійтися можна, а от без ваших буде складнувато, — не здавався Цупіта, намагаючись зберегти невимушеність. — Селено, познайомиш нас зі своїми подругами?

Селена на мить розгубилася. Вона явно відчувала напруження між сторонами й не хотіла загострювати ситуацію.

— Так, я… — почала було вона, але її перебила Лана.

— Боюся, хлопці, вас розчарувати, — спокійно промовила вона, ледь усміхнувшись, — але нас сьогодні цікавить лише один випускник. І це не хтось із вас. Тож, якщо дозволите, ми лише на мить украдемо вашу одногрупницю.

— А може, й на довше, якщо вона надасть перевагу нашому товариству перед вашим, — додала Віра з легкою насмішкою, навіть не намагаючись приховати виклик.

Дрейк трохи примружився. У його погляді промайнуло роздратування, швидко змінене поблажливою усмішкою.

— Даремно ви так, дівчата, з героями сучасності, — промовив він із підкресленою гідністю. — Ми, між іншим, були на кораблях, що переслідували невловимого «Привида». І брали участь в операції з його знищення, тож нам є що розповісти. Невже не хочете послухати правдиві й неймовірно захопливі історії?