Глава 54

На орбіті планети Вердан повільно оберталася навчальна станція «Зоряна Кузня». Її рух був майже непомітним — настільки повільним, що створювалося відчуття нерухомості: не стільки обертання, скільки спокійна, впевнена присутність у просторі, ніби сама станція давно звикла бути незмінною точкою в безкрайньому космосі. Здалеку вона нагадувала колосальну шестерню, що застигла в чорній безодні: масивну, важку, зібрану з тисяч деталей, кожна з яких мала своє місце й призначення.

Зовнішнім ободом тягнулися ряди причалів і доків — рівні, вивірені, мов зубці гігантського механічного колеса. Посадкові вогні горіли стабільно й рівно, сигнальні маяки мерехтіли в строгому робочому ритмі. Тонкий ореол штучної атмосфери, утримуваної силовими полями, ледь вгадувався навколо станції — легке сяйво, що позначало межу між вакуумом і придатним для життя середовищем, де могли працювати люди й техніка.

Під час зближення станція переставала виглядати монолітною. Відкривався складний, продуманий візерунок зовнішніх конструкцій: ремонтні секції, антенні ферми, технологічні кільця, службові переходи. Усе тут виглядало функціональним і доглянутим — без слідів руйнувань, але з помітними ознаками постійної експлуатації. Зовнішніми галереями, утримувані магнітними черевиками, снували фігури техніків. Їхні рухи були спокійними й упевненими: «Зоряна Кузня» жила не в режимі тривоги, а у звичному робочому темпі.

Контраст виникав трохи нижче по орбіті, де повільно пропливали буксири. Саме вони вели до причалів кораблі — деякі виглядали майже новими, з акуратними лініями корпусів і свіжим фарбуванням. Інші ж несли на собі сліди недавніх боїв: потемнілі панелі, тимчасові латки, відкриті ремонтні секції, у яких ще не встигли закрити доступ до внутрішніх вузлів. Біля стін навчальної станції ці пошкодження виглядали особливо чужорідно.

Зсередини «Зоряна Кузня» жила своїм упорядкованим, налагодженим життям. Коридори, відполіровані до м’якого металевого блиску сотнями кроків гардемаринів, зберігали запах машинного мастила, нагрітого металу й легку домішку озону. Тут не було тиші — лише постійний робочий фон: приглушене гудіння систем, далекі удари інструментів, короткі переговори внутрішнім зв’язком.

У ремонтних боксах дзвеніли гайкові ключі, тріщали зварювальні дуги, спалахуючи короткими сліпучими розчерками. Курсанти працювали пліч-о-пліч з інженерами й наставниками, уперше торкаючись справжньої служби — не навчальної й не симуляційної. Тут кожен болт затягували так, ніби від нього справді могло залежати життя корабля та екіпажу.

У самому центрі станції, мов у серці складного механізму, розташовувалася командна рубка. Величезне панорамне вікно відкривало вид на бездонний космос, де через повільне обертання станції зорі й далекий диск планети здійснювали свій безкінечний, плавний танець. За п’ятнадцятьма робочими постами чергові офіцери й гардемарини стежили за всім, що відбувалося в околицях станції.

Чудов застібав останні ґудзики на формі, роздратовано відзначаючи, що тканина досі пахне пилом складських відсіків. День із самого ранку пішов шкереберть. Кораблі, що брали участь у легендарній битві при Ехорії, вже прибули на станцію, і майже всі його товариші встигли побувати біля доків. Він же проспав, нарвався на начальника станції й півтори години тягав ящики та документацію найвіддаленішими секторами.

Коли доручення нарешті закінчилися, з’ясувалося, що «нагорода» за старанність проста: чергування в командній рубці. Без жодного шансу побачити кораблі хоча б краєм ока.

— От же ж не щастить… — пробурмотів Чудов і ступив усередину.

У рубці його досада лише посилилася. Гардемарини, які вже повернулися з огляду прибулих суден, напівголосом ділилися враженнями з офіцерами, забувши про субординацію.

— Та кажу вам, на «Юкорті-2» дірок більше, ніж у решеті! Його на брухт можна сміливо списувати.

— Узагалі незрозуміло, як він дістався сюди, — додав другий.

— «Юкорт-2» — чудовий корабель, — спокійно втрутився капітан, старший зміни, і взявся перелічувати його характеристики.

Чудов їх не слухав. Він зайняв своє місце, запустив перевірку систем і крадькома глянув на головний екран. Із десяти кораблів Зоряного флоту, що брали участь у битві, шість прибули сюди на ремонт — і він не бачив жодного. Лише позначення й сигнатури.

Думка неприємно кольнула.

І тут екран спалахнув новою позначкою. Простір за межами станції здригнувся, і з порожнечі вирвався силует корабля. Система стеження підтвердила захоплення цілі. Звірка даних тривала секунду.

«Привид».

Корабель, що бився один проти десяти. Судно, за яким полював увесь Флот. Легенда, про яку сперечалися в казармах. Тепер він ішов сюди — і вже не як порушник.

— Нічого собі… — видихнув Чудов.

Командна рубка ожила миттєво. Офіцери перегукувалися, оператори виводили дані, внутрішнім зв’язком посипалися запити. На головний екран лягло зображення корабля.

У міру наближення «Привид» відкривав свої бойові шрами: рвані пробоїни, оплавлені бронеплити, зруйновані стикувальні вузли. Вузол зв’язку не подавав сигналу. Лівий борт виглядав мапою запеклого бою. Але ні в кого не виникла думка, що корабель потрібно списати. Він дійшов. І це головне.

Новий сигнал повідомив про другий об’єкт — «Світлячок».

— «Привид» і «Світлячок» запитують дозвіл на стикування в блоці F4, — пролунав голос Маркуса.

— Дозволяю, — відповів старший зміни.

Станція ожила так, як не оживала давно. До стикувальних блоків потягнулися люди, і незабаром довелося виставляти оточення. Лейтенант Бріл, який командував солдатами оточення, був вдячний начальнику чергової зміни за те, що той обрав найвіддаленіший блок, не знаючи, що цей вибір зроблено не тут і вже точно не ним.