Глава 51

На відміну від імператора, Ґард спостерігав за тим, що відбувалося в тронній залі, з холодним спокоєм. Він стояв трохи осторонь, не втручаючись, мов глядач, що прийшов на виставу, фінал якої йому був відомий заздалегідь. У глибині душі він іще сподівався, що охорона впорається сама і йому не доведеться бруднити руки.

Ця надія загинула разом з імператорською гвардією.

Істеричний вереск Кайлара став для Ґарда фінальною крапкою поєдинку — найкращим і найнаочнішим підсумком.

— Не верещи, — різко кинув він, навіть не обертаючись.

Наказ подіяв слабо. Кайлар лише перейшов від вереску до приглушених, судомних схлипів, але замовкнути так і не зміг. Його тіпало всім тілом, він учепився в край трону, ніби той міг утримати його в цьому світі.

— Усе самому доводиться робити, — втомлено мовив Ґард і скинув каптур.

Мертвенна блідість його обличчя одразу впадала в око: сіра шкіра, запалі щоки. Він виглядав виснаженим, майже хворим — людиною, якій давно бракує сну й самого життя.

Ґард подивився просто на Ліру. Кутики його губ торкнула усмішка.

— То це ти претендентка на престол? — повільно мовив він. — Даремно прийшла, дівчинко. Могла б жити… раз уже зуміла вижити.

Ліра не відповіла. Вона стояла нерухомо, дивлячись на нього.

Ґард примружився й додав, уже тихіше, але з набагато виразнішою люттю:

— Щоправда, недовго.

Ворон переглянувся з Громом і прошипів крізь зуби:

— Здаєшся, потворо?

Ці слова стали останньою краплею.

Ґард низько, глухо заричав. Його тіло змінилося миттєво — ще мить тому розслаблене, майже мляве, воно стиснулося, витягнулося, перетворившись на хижий снаряд. Пальці подовшали, вигнувшись у кігті, і він рвонув уперед.

Ані Ворон, ані Гром не встигли зреагувати.

Зовнішність Ґарда їх обманула. Вони не чекали такої швидкості — і заплатили за це кров’ю. Кігті прорізали захисні пластини, подекуди дістаючи до плоті. Гром відсахнувся, обличчя залила кров. Ворон відчув, як руку й стегно обпекло болем. Один хльосткий удар у лице відкинув його на підлогу, мов недосвідченого новобранця.

Ліра спробувала втрутитися, та три швидкі випади збили її з ніг. Вона насилу втрималася на одному коліні поруч із Громом, мотала головою, намагаючись не втратити свідомість.

Ще хвилину тому ця трійця змітала особисту охорону імператора. Тепер же один-єдиний противник методично ламав їх, не приховуючи задоволення.

Ніж Ворона просвистів у сантиметрах від обличчя Ґарда. Той і сам був поранений: розбите обличчя, в очах — вертикальні зіниці, моторошно хижі.

Мить вагання виявилася фатальною.

Кігтиста рука зімкнулася на горлі Ворона й втиснула його в колону. Камінь врізався в спину, повітря вирвалося з легень. Світ почав темніти. Він бив кулаками по передпліччю, але хватка не слабшала.

Гром, зібравши останні сили, вдарив Ґарда в корпус. Той хитнувся, відпускаючи Ворона, та одразу ж розвернувся й розсік кігтями броню Грома, залишивши глибокі борозни.

Ліра, вловивши мить, схопила важку металеву прикрасу зали — масивну позолочену штангу від факела — і з усієї сили обрушила її на голову радника. Удар був дзвінкий, щільний.

Ґард захитався.

І почав змінюватися.

Людські риси спотворилися. Щелепа подовшала, в роті зблиснули вигнуті ікла. Спина вигнулася, під тканиною заворушилося щось живе. Плащ зісковзнув на підлогу, і назовні вирвався хвіст із гострим, мов багнет, шипом.

— Паршиво виглядаєш, — прохрипів Ворон, спльовуючи кров.

— Наче з язика зняв, — додав Гром.

Слова лише підлили люті.

Ґард рвонувся в нову атаку.

Першим він дістав Ворона. Удар — і нова рана на грудях. Другий — і Ворон відлетів до стіни, з глухим звуком ударився й повільно сповз униз. Його очі закотилися.

Ґард одразу ж врізався в Грома. Ривок — і хрускіт ламаної кістки пролунав оглушливо. Він уп’явся зубами в шию бійця й рвонув. Гром упав на коліна, затискаючи рану, з якої поштовхами била кров.

— Ні! — закричала Ліра й кинулася вперед.

Та чудовисько було готове. Лапа зімкнулася на її горлі, підняла над землею й притисла до стіни. Камінь врізався в лопатки, тіло стиснуло, мов у сталевому обручі. Вона била його ногами, дряпала руки — марно.

Ґард підняв другу лапу. Кігті блиснули.

Він уже бачив, як рватиме плоть…

І завмер.

В його очах майнуло здивування.

Хватка ослабла, і Ліра впала на коліна, задихаючись.

Позаду Ґарда стояв Кайлар Весперіан III. Він тремтів, але обома руками стискав меч, загнаний у спину чудовиська. Лезо тремтіло в рані.

— Що це за тварюка?.. — видихнув імператор.

Відповіді не було.

Хвіст Ґарда метнувся назад. Шип увійшов у груди правителя, мов гарячий ніж у масло. Кайлар подивився вниз, спробував ухопитися за чужорідне тіло… і впав. Його очі згасли.

У цю мить до зали вірвалися Міров, Норд та їхні бійці — ті, кому вдалося не лише стримати, а й добити захисників правителя.

Ґард, хитаючись, опустився на одне коліно. Він усе ще дивився на Ліру з похмурим, майже тріумфальним виразом.

— Не радій так сильно, — прошипів він. — Ти нічого не можеш змінити. Нічого.

— Помиляєшся, — холодно відповіла Ліра.

Вона підняла меч.

Один швидкий змах — і голова чудовиська покотилася кам’яними плитами. Тіло впало, заливаючи підлогу багрянцем.

Ліра відкинула зброю.

— Воронові допоможіть, — наказала вона. — Він, здається, ще живий.

Бійці кинулися виконувати наказ.

А Міров із неприхованим подивом дивився на поле бою — і на єдину постать, що залишилася на ногах.

Колись він мріяв служити сильному й справедливому правителю.

Одне з його бажань, схоже, здійснилося.

А щодо справедливості… час покаже.