Глава 46

Розмова ще не встигла закінчитися, коли з боку сектора сардонців долинули крики. Спершу — один голос, різкий, зірваний. Потім другий. До них швидко домішався наростаючий гул — тривога розповзалася палацом, мов тріщина по склу.

Ворон зрозумів усе миттєво.

Елемент раптовості, на який вони робили ставку, було втрачено.

Лише за секунду до цього солдат Мірова на посту в секторі сардонців виконав наказ старшого: зняв шолом, ступив назустріч перевіряючому й холоднокровно перерізав йому горло. Чисто, швидко, без вагань. Але цього виявилося замало. Двоє супроводжуючих устигли зреагувати — один закричав, другий потягнувся до зброї.

Цього вистачило.

Колесо долі зрушило з місця.

— Пішли! — коротко кинув Ворон.

Міров, Ворон, Гром і Ліра рвонули вперед майже одночасно. Бійці Мірова тут же рушили слідом, не чекаючи додаткових наказів. Тепер усе вирішували секунди.

Збоку це виглядало дивно — майже неправильно. Солдати прикривали не генерала і не правителя. Вони рухалися, зсуваючи стрій, довкола одного бійця, який ішов поряд із ними, нарівні. Без знаків розрізнення, без символів влади.

Перші коридори вони пройшли швидко. Половина сектора й кілька приміщень палацу залишилися позаду без серйозного спротиву. Сардонці не встигли перебудуватися: десь охорону відводили в хибному напрямку, десь бій спалахував миттєво й так само стрімко згасав.

Це була заслуга Мірова. Його бійці працювали чітко, злагоджено, без зайвого героїзму — лише розрахунок і рух уперед.

Затримка сталася біля Оркестрової зали.

Двері були розчинені навстіж, і зсередини вже били черги. Десятеро сардонців зайняли оборону, використовуючи колони та інструменти як укриття. Один із нападників лежав нерухомо, ще один, поранений, намагався відповзти до стіни, залишаючи по собі темний слід.

Міров вилаявся крізь зуби.

— Чорт. Якби не цей форс-мажор, тут було б порожньо. А тепер…

— А тепер я беру командування, — різко перебив його Ворон.

Він не підвищив голос, але в інтонації не залишилося місця для обговорень.

— У мене є досвід штурму таких приміщень.

Він швидко окинув поглядом бійців.

— Ти і ти, — вказав на двох. — Потрібні двері, через які ми щойно пройшли. Зніміть їх із петель. Тягніть сюди.

Бійці на мить перезирнулися й поглянули на Мірова. Той кивнув.

— Виконувати.

— Ярику, займіться проходом, — додав Міров. — Прикрийте тил.

Солдат мовчки повів трьох бійців углиб коридору.

Стрілянина посилювалася. Кулі дзвеніли об камінь і метал, рикошети відлунювали у вухах.

Двері принесли швидко. Важкі, масивні, з гербом, що колись символізував порядок і владу.

— Використаємо їх як щит, — сказав Ворон. — Заходимо і зачищаємо.

Більше слів не знадобилося.

Бійці, які підхопили двері, одразу відчули удари — глухі, важкі. Кулі з сухим тріском вгризалися в масив, вибиваючи гострі тріски. Кожен крок давався зусиллям, плечі пекли під вагою важкого дерева, але стрій не ламався. Від кожного влучання по руках проходила сильна віддача, та бійці продовжували рухатися.

Це працювало.

Воронові був потрібен лише простір і коротка мить. І він її отримав.

Він виринув з-за дверей, припав до прикладу й дав три короткі черги — точно, без метушні. Спершу був лише звук. Потім — результат: троє сардонців упали майже одночасно. Двоє — без руху.

— Міров! Ліворуч! До рояля! — крикнув Ворон, підводячись на повний зріст і переводячи вогонь далі.

— Прийнято!

Міров пірнув за масивний інструмент і відкрив вогонь у відповідь, прикриваючи Ворона, поки той міняв магазин. Секунди тягнулися в’язко, ніби повітря стало густішим.

За хвилину все було скінчено.

Шлях було зачищено. Спротив сардонців був відчайдушним — вони билися до кінця, не відступаючи. Коли стихли останні постріли, Ворон на мить затримав погляд на тілах.

Він на мить відчув швидкоплинний жаль через те, що вибору не залишилося.

Але жалість — поганий супутник у таких місцях.