Глава 45

Ліра уважно спостерігала за Вороном, який розмовляв із Нордом через планшет. Між ними було не більше десятка кроків — надто близько, щоб не відчувати присутність одне одного, але достатньо далеко, щоб слова залишалися нерозбірливими. Вона бачила лише фрагменти жестів, короткі кивки та напружену нерухомість постаті Ворона.

Їй не потрібно було чути розмову, щоб зрозуміти головне. Обличчя Ворона — стримане, зібране, але з ледь помітною тінню полегшення — видало все. Задум Алана, озвучений ще на «Привиді», спрацював. Раптовий удар змусив флот відтягнути кораблі від планети.

А отже, тепер настав їхній час діяти.

Наче підтверджуючи її здогад, Ворон вимкнув зв’язок і підійшов ближче.

— У них вийшло. Кораблі відходять від планети. У нас є близько п’яти годин.

Ліра коротко кивнула. Цього часу було і багато, і мізерно мало — залежно від того, як швидко події вийдуть з-під контролю.

— Тоді не зволікаймо, — сказала вона.

— Поки що рано, — заперечив Ворон. — Потрібно, щоб вони відійшли якомога далі. Чим більша дистанція, тим менше шансів, що вони встигнуть повернутися.

Він говорив спокійно, майже буденно, але за цією рівною інтонацією Ліра відчувала напругу. Вони обоє знали: план тримається на тонкій нитці.

Ліра була з ним згодна. Залишалося лише чекати.

Щоб відволіктися, вона дозволила погляду ковзнути місцем, де їм належало розпочати одну з найнебезпечніших операцій у її житті.

Її вразила не розкіш, а бездоганна гармонія. Доглянутий сад розкинувся перед нею ідеальним візерунком: рівні газони, акуратно підстрижені кущі, світлий камінь доріжок.

Здавалося, це місце ніколи не знало загроз — лише спокій і тишу. 

За садом здіймалася частина палацового комплексу. Стіни, прикрашені складним різьбленням, дихали давниною та спокійною впевненістю влади, що пережила не одне покоління. Це було місце, яке не потребувало захисту силою — сама його велич утихомирювала кожного, хто наважувався переступити поріг.

Та найбільше Ліру заворожив краєвид за межами палацу. Далеко на горизонті здіймалися гори — масивні, нерухомі, майже нереальні. Їхні вершини губилися в легкій імлі, мов межа між світом людей і чимось вічним. Зусібіч долинав звук води: шелест фонтанів, дзюрчання струмків, що збігали десь нижче. Усе навколо дихало спокоєм.

І саме це відчуття здавалося їй неправильним.

Надто важко було поєднати цю красу з тим, що мало тут статися. З криками, пострілами, смертю.

Навіть посилена присутність охорони не руйнувала загального враження — лише підкреслювала його. Солдати, що снували алеями й займали позиції, виглядали чужорідно. Тимчасовий шум у симфонії тиші. Нагадування про те, що гармонія — лише тонка оболонка, під якою ховається страх.

Поки Ліра спостерігала за палацовим комплексом, група солдатів Лестера Мірова вже діяла. Зачистка йшла вздовж маршруту передбачуваного пересування. Кілька постів було тихо й швидко замінено їхніми бійцями — без шуму, без зайвих рухів. Усе виглядало майже буденно, якщо не знати, якою ціною дається така «чистота».

Тепер вони чекали сигналу.

Лестер Міров підійшов до Ворона, увімкнув планшет і розгорнув голографічну схему.

— Територію палацу поділено на зони впливу. Ми — тут, — він вказав на ділянку. — Сусідній сектор під контролем сардонців. Далі — валькарці. Найвідданіші воїни імператора.

Він говорив чітко, без емоцій — як людина, звикла до того, що її слова можуть стати останніми наказами перед боєм.

— У кожної групи — своя форма, зовнішні відмінності, звички, манера носити зброю. Будь-хто, хто перетне межу між секторами, одразу привертає увагу. Солдатам заборонено залишати свої зони. Це дозволяє тримати кільце безпеки максимально щільним.

— Чатових-сардонців мої люди вже усунули й ізолювали, — продовжив він після короткої паузи. — Їхні позиції зайняли наші. До найближчої перевірки проблем бути не повинно.

Він обірвав фразу, не договоривши.

Продовження й так було зрозуміле.

— Скільки в нас часу? — запитав Ворон.

— Точно сказати не можу, — Міров ледь стиснув губи. — Чим раніше почнемо, тим вищі шанси пройти сектор сардонців без серйозних втрат. Його ми, найімовірніше, продавимо. А от далі… — він на мить замовк. — Там доведеться йти з боєм.

Його погляд ковзнув до Ліри — швидкий, оцінювальний. У цьому погляді було все: сумнів, тривога й розуміння.

Будь його воля, він би не допустив її до цієї операції.

Але воля належала не йому.