Глава 41

У приміщенні насосної станції було прохолодно й сиро. Під ногами ледь відчутно тремтіли металеві плити — десь у глибині комплексу працювали потужні агрегати, переганяючи воду й енергію старими, зношеними магістралями. Глухий, монотонний гул стояв тлом, ніби сама станція прислухалася до розмови.

Норд стояв поруч з одним із командирів бійців Хеніра, перекинутих на Ехорію за особистим наказом імператора. Трохи осторонь перебували ще троє — мовчазні, зібрані, з однаково настороженими поглядами. Вони не перекидалися словами й не рухалися без потреби, але відчувалося: кожне слово тут фіксується й запам’ятовується.

Ворон, Грім і Ліра розташувалися за спиною Норда. Мовчки, майже непомітно — немов тіні, які не лізуть уперед, але завжди поруч. Ліра трималася рівно, спокійно склавши руки перед собою, і в її погляді не було ані розгубленості, ані страху.

— Мені надійшла команда від планетарного керівництва: мій підрозділ переходить у ваше підпорядкування, — чітко доповів воїн. Його голос перекривав гул насосів, але без зайвого тиску. — Хотілося б знати, які завдання ми маємо виконати. Я так розумію, загроза нападу на Правителя — не порожні балачки. Стільки солдатів у столиці я ще не бачив.

Норд кілька секунд вивчав його — не вороже, але уважно, ніби зважував не звання, а саму людину.

— Як вас звати? — запитав він.

— Лестер Міров. Командувач сил спецпідрозділу «Булава», — коротко представився той. У його голосі відчувалася вивчена виправка й звичка віддавати накази, але в погляді — настороженість людини, яку кинули в темну воду без пояснень.

— Тобто вас у курс справи не вводили?

— Ні. Сказали, що інструкції отримаю від вас. І що зобов’язаний виконати їх за будь-яку ціну.

Він трохи помовчав і додав уже тихіше:

— Ці слова мені передав не просто начальник — друг. Тому я тут. Я і мої бійці — у вашому розпорядженні.

Норд повільно кивнув.

— Зрозуміло. Тоді по черзі.

Він зробив паузу — не театральну, а важку, вивірену.

— Перше: загроза реальна. Друге: усе відбудеться завтра. І третє…

Він подивився Мірову просто в очі.

— Напад організуємо ми. З вашою допомогою.

Кілька секунд у приміщенні було чути лише гул механізмів.

— Що? — перепитав Лестер, явно не вірячи почутому. За його спиною один із бійців інстинктивно ступив уперед, але одразу зупинився, зловивши жорсткий, застережливий погляд командира.

— Можна я спробую? — тихо подала голос Ліра. — Бо ви своєю прямотою тільки остаточно його заплутаєте.

Лестер різко повернув голову.

— А ти взагалі хто?

— Моє ім’я Ліра, — спокійно відповіла вона, не підвищуючи голосу й не роблячи ані кроку назад.

— І вона — Спадкоємиця Зарійського трону, — додав Ворон з ледь помітною усмішкою. — Тож будь ввічливішим.

— Яка ще Спадкоємиця? — у голосі Мірова прозвучала недовіра, майже роздратування.

— Законна, — коротко вставив Норд. — Гаразд. Слухай.

Він розповів майже все.

Без прикрас. Без пафосу. З фактами, іменами, датами — так, як говорять не з трибуни, а між людьми, яким завтра йти в бій. Його голос був рівний, інколи жорсткий, інколи сухий, але жодного разу не здригнувся.

Бійці «Булави» мовчали.

Спочатку вони трималися на півкроку — оцінюючи те, що відбувається, як можливу пастку. Але з перебігом розповіді почали непомітно зближуватися, ніби слова Норда притягували їх. Хтось схрестив руки на грудях, хтось сперся на приклад — не за статутом, а по-людськи. Жодного запитання. Жодного погляду вбік. Вони слухали. І розуміли, що дороги назад уже немає.

Коли Норд закінчив, Лестер кілька секунд дивився в підлогу, потім підняв погляд і кивнув.

— Зрозуміло. Вибачте за мою зухвалість. Вона була через незнання.

Він випрямився.

— Яке наше завдання?

— Провести мене і моїх людей усередину палацу. До Кайлара Весперіана, — сказала Ліра.

Міров насупився, провів долонею по лобі.

— Це буде непросто. Мій підрозділ базується всередині палацу. А от зовнішній периметр щільно перекритий. Його потрібно якось пройти.

— Це не проблема, — спокійно відповів Норд. — Ліра, Ворон і Грім увійдуть до вашого підрозділу. Зміни вже внесені до протоколу. Вони пройдуть як ваші люди.

— По цих двох усе зрозуміло, — мовив Лестер, окинувши Ворона й Грома оцінювальним поглядом, — а от щодо…

— Я можу за себе постояти, — рівно сказала Ліра. — Не хвилюйся.

Міров затримав на ній погляд трохи довше, ніж було потрібно, потім кивнув.

— Ясно. Ми у вашому розпорядженні, Спадкоємице.

— Добре, — відгукнувся Норд. — Наглядайте й оберігайте її.

Він повернувся до Ліри.

— До зустрічі в Палаці. У мене ще одна справа.